Пустий престол!

          Трава шурхотіла під їхніми ногами. Вартові нервово вдивлялися в дальню частину саду, намагаючись устигати за жвавими кроками легкої Зорі та моторного Яна. Він подумки зауважив, що солдати не дарма переживають. Пів години тому в королівський сад прорвалася така собі "Пекельна машина", або ж "Колісниця Плутона", або ж (як її описав більш бувалий вартовий) - "Дім на курячих ногах".
         Якщо Ян не помилявся, то на такій штуці мандрувала відома відьма, яку розшукують у більшості країн Континенту. Цікаво те, що при цьому на ньому майже нема інквізицій.  
      Нарешті їхня група вийшла на галявину. По її периметру стояло декілька десятків солдат, які майже повністю не спускали погляду з хатини, що як ні в чому не бувало - тихо собі стояла, закопавшись по фундамент. Напружена варта не відволікалась навіть щоб витерти піт з чола.
      Зоря вийшла наперед, Ян наслідував її прикладу. Деякий час Зоря збиралась з духом, а Ян чекав. Нарешті вона вигукнула: 
        - Гей ви там! Негайно вийдіть із будівлі, та без фокусів! Інакше... 
     Вона не встигла договорити, як двері зі скрипом відчинились. У них, з не меншим скрипом вийшла, м'яко кажучи... літня жінка. Одягнена вона була в якесь лахміття, обвішане різними травами та мішечками. Сиве волосся було зібране в косу, що спадала на спину. Обличчя було всіяне численними зморшками, між яких можна було розгледіти картопле-подібний ніс, та великі карі очі, над якими знаходились широкі, срібні брови. Одною рукою вона упиралась собі в боки, а іншій тримала люльку (дим від якої драматично вкривав її з головою) Одна  нога відьми була неначе без м'яса, сама кістка.  
        Яга дошкутильгала до краю  ґанку, та окинула усіх присутніх прищуреним поглядом. Завершивши сканування, вона вибила вміст люльки об поруччя, й збиралася щось сказати, як її перебив Ян:
        - Як ти посміла, відьмо! Проникнути в царські сади Богатирграда? Арійська королева віддасть за твою голову чималу винагороду, якої вистачить, щоб на цілий рік прогодувати Лукомор'я, після того, як ти втекла із в'язниці у Пустелі Блакитного Полум'я, та випустила на волю декілька сотень в'язнів!  -  Весь цей час Яга байдуже заправляла люльку, й зараз шукала кресало.  
        - Лише назви причину, за якої я не повинен зараз спустити на тебе усіх наших воїнів? 
     В середині Хатинки щось зашаруділо, але відьма підняла руку, й чоловік за її спиною зупинився біля дверей. 
    - Годі пафосу, синку. - Промовила Яга, дивлячись прямо у вічі Яну. Її по батьківському суворий погляд змусив його перемкнути свій погляд на воїна, у неї за спиною. Чоловік стояв, обпершись на меча, й теж уважно спостерігав за Яном. 
    - Зараз я не просто відьма... - Продовжила вона.  -  Я...Емм... Представник Вовчинська. Посол, якщо бажаєте. Якщо ви не помітили, то десятки тисяч вовчинців вже перетнули кордон, і рухаються сюди, аби ви надали їм допомогу. 
         Еге ж, Зоря все добре помітила. І її спантеличила ця хвиля біженців, тим більше, що батько повинен був врятувати ситуацію, але від самого від'їзду, від нього не було ніяких звісток. Як вона знала, Ян теж збентежений усім цим, і останній місяць не спить по декілька днів. Але сам він не зізнається, щоб здаватися сильнішим.
       - А як же тато... Чорномор?  -  Запитала вона, забувши про вельможну гордість. 
     - Мені шкода, дочко - Зітхнула Яга  -  Але Чорномор уже давно наказав довго жити, разом із Віктором Сірим. Герцог Тіней убив їх.
   Зоря здригнулася. Перші секунди вона намагалась усвідомити почуте. Нарешті з очей потекли сльози, і вона вже не стримуючись похитнулась, і не розбираючи напрямку, ледь не впала, але брат підхопив її. 
      Він утішав її, притискаючи до себе, неначе дитину. Вона голосно схлипувала, здригаючись від свого ж плачу. Ян болісно дивився в одну точку. Очі потроху наповнювались гнівом. 
     Наступні кілька хвилин проходили таким чином. Воїни стурбовано перешіптувались. 
      - А де гарантії, що ти не брешеш, відьмо!  -  Відчайдушно вигукнув Ян.
       - В цьому й уся підлість  -  Похмуро відказала Яга, майже поринаючи в країну чудес, і дивлячись в одну точку   -   Вам доведеться повірити. У цих фанатиків великі амбіції, і скоро вони почнуть наступ на Лукомор'я, а без Чорномора і його богатирів, ваші шанси все меншають. Тому раджу вам починати підготовку, і заразом там  не забути надати яке-не-яке житло та продовольство нашим біженцям.  
       Ян хотів щось заперечити, але Зоря вже більш менш заспокоїлась, і витираючи сльози перебила його:
     - Так, ви наші союзники, і ми дамо вам усе, що знадобиться... Так вчинив би й батько... - Вона відчула, що от-от знову  заплаче, тому поспішила кивнути в знак прощання, й зникнути серед зарослів. 
     Ян стурбовано дивився їй услід якусь мить, а потім махнув солдатам, і перед тим як піти  за сестрою, кинув на відьму недовірливий погляд.
      Яга дивилася як зникає за деревами останній солдат, і задумливо крутила в руках люльку...
  
                                        
                                             *  *  *
    Зоря стояла навпроти трону, й гірко плакала, не спускаючи з погляду місця, де колись  возсідав її батько. Навколо неї скупчилися бояри, міністри, й просто вельможі. Хтось казав співчутливі слова, хтось викрикував погрози в бік Герцога Тіней, а хтось просто мовчав. Так чи інакше, а Зоря слухала їх у пів вуха. 
       Ян стояв осторонь, обпершись на вікно, і теж сумно вдивлявся в далечину, все сильніше стискаючи підвіконня. Здавалося, що воно от-от лусне. Раптом, об віконне скло ударився метелик. Царевич на якусь мить відволікся, задумливо провівши по склу пальцями. Схоже, що крилате створіння щось пошкодило, бо вже не могло злетіти. Юнак взявся за решітку вікна...
        В якусь мить комусь із присутніх набридло все це, і він вигукнув:
           - А, власне, що далі?  
           Запанувала тиша.
          - Хто тепер цар Лукомор'я? Хто поведе нас?
       Ян здригнувся від думки, що хтось із тих бовдурів може зайняти трон. Що тоді буде з Лукомор'ям? Він рішуче повернувся до людей, і пішов на  перевагу чоловіку, що вже збирався ступити крок до трону. 
     Той чоловік обурився з таких маневрів, і на мить здалось, що зараз почнеться бійка. Але Зоря миттєво повернулась на п'ятах та рішуче витерла сльози.
          - Годі!  -  Вигукнула вона. Усі повернулися до неї, й здивовано вслухалися.  -   Ваш розбрат не поможе нам. Ворог не буде чекати поки ви вирішите, хто з вас краще підходить на роль правителя.
          Зоря витримала паузу, й обвела присутніх докірливим поглядом. Ті, хто вже встиг похапатися за мечі, прибрали руки й опустили погляд.
      - Наше царство не витримає ще й міжусобних сварок  -  продовжила вона.  -  Тому Я убережу трон від жадібних до наживи пройдисвітів, а також від льодяних людей! Зараз необхідно розіслати гінців у всі казарми, всі гарнізони, усі міста й села, й привести до столиці по половині від їхнього особового складу. Решту нехай готують до бою! 
    Якийсь чоловік у військовій формі одразу посерйознішав, та відкланявшись вийшов з тронної зали. 
       - Ще мені потрібна розвідка північно-західних кордонів з Вовчинськом! Максимально ефективна та у найближчий термін! Чому про загибель богатирів ми повинні дізнаватись від біженців через декілька тижнів? 
     Начальник розвідки присоромлено поправив комір, й відкланявшись, вийшов. 
      - Також необхідно надати нашим союзникам дах над головою! Нехай кожен лукоморець поділиться харчами, одягом, та усім що тільки допоможе біженцям! І це не заклик, а наказ! Поки що все. 
        Вона демонстративно сіла на трон, й дочекалася, поки усі шанобливо вклонились і вийшли. У тронному залі залишились тільки Ян та Зоря.
          - То, тепер ти - цариця Лукомор'я?   -  Промовив Ян.
       - Так, брате. А ти тепер - воєнний маршал. Мені буде спокійніше, коли війська будуть підконтрольні моєму брату, а не комусь із них. Та й ти нарешті проявиш себе, як завжди й хотів! 
         До цього моменту під час розмови з братом вона слабо посміхалась, а тепер похмуро задивилася у вікно:
          - Настають складні часи. І ми будемо молитися усім богам, аби вони хоча б не стали ще важче. Зараз нам як ніколи  треба триматися разом, і не втрачати контроль.
       Ян мовчки дивився на Зорю. Він якось дивно оглянув її, після чого промовив:
          - Ти робиш все правильно, сестро, я з тобою.   
    Договоривши він уклонився, взяв щось з підвіконня й пішов геть. Зоря залишилась на самоті обдумувати усе те, що звалилося на неї сьогодні. 
       
                             
                                             *  *  *
    Увесь день пройшов у клопотах. Туди-сюди носилися гінці, воєнні, вельможі. Багатьох під час гармидеру змістили з посад. Зоря почала перебудову більшості сфер життя Лукомор'я, та в короткі терміни розпочала усунення багатьох проблем країни. Довелося міняти усі стратегії розвитку з "Гей! Та наше царство уже у четвірці кращих, не гарячкуйте!" на "Гей! Тут на нас суне орда могутніх ворогів, треба прокинутись!". 
       Кажуть, що цариця подумувала над тим, щоб приєднати союзних кінотаврських ковалів, та забезпечити свою армію новітнім озброєнням. Але на жаль, на усе це піде дуже багато часу і сил, яких зараз бракувало. 
    Так чи інакше, а Зоря працювала не покладаючи рук аж далеко за опівніч. Ян майже силоміць примусив її трохи відпочити. З рештою вона погодилась, що їй не завадить пара годин сну, і роздавши наостанок ще з десяток розпоряджень, пішла у свої покої. 
    Ян теж не байдики бив. Йому вдалося повністю приборкати паніку, що потроху наростала у війську, а також зібрати під своїм командуванням усі навколишні військові підрозділи. 
    Також він виділив пару сотень воїнів на особливе завдання. Воно полягало в тому, щоб оточити королівський сад. Солдатам повідомили, що там знаходяться офіційні союзники, тому вступати в бій не рекомендовано. Але ці союзники (численність яких була невідома) мають потенційно небезпечне озброєння, тому Ян вирішив поки що не ризикувати, і тримати їх під вартою, до подальших указівок Зорі. 
    Отож трійця "потенційно небезпечних" біженців від самого обіду сиділа в оточенні. Проте вони, здавалося, не сильно переживали з цього приводу. 
     На дворі було настільки пізно, що уже навіть рано. Хоча сонце ще не показало свої промені з-за горизонту, у саду уже пахло ранком. 
     Яга й Альберт сиділи біля вогнища. Відьма як завжди пускала дим з люльки. А чарівник насуплено дивився на вогнище, і думав, як би було пречудово зараз уполювати кролика абощо. 
    Так, зараз його мучив голод. Нормальна їжа закінчилася ще під час мандрів, а місцевими фруктами він устиг об'їстися ще засвітла. Взагалі його ще мордувала невпевненість в останніх подіях, і в завтрашньому дні, але Альберт вважав себе людиною, яка повинна правильно розставляти пріоритети. І зараз, коли із темноти вийшов Чіпка, Альберт одразу зібрався було щось говорити, але...
     - Ні, Альбі, у цьому саду я так і не натрапив ні на яку дичину.   -   Усміхнувся Нек. Альберт знову опустив голову, й насупився ще більше.  -  Зате я знайшов озерце майже на краю саду. Нарешті умився, і ось  -   Він потрусив чимось у руках, і виявилося, що це зв'язка риб. 
     Альберт знову оживився, а Яга пошкандибала у дім, щоб узяти все необхідне. 
    Через якісь пів години вони вже ласували смаженою рибою. Настрій у всіх був більш-менш піднесений, навіть у Никифора. Ще б пак! Їм більше не треба нікуди спішити. Альберт нарешті поїв нормально! Никифор привів себе в порядок і відчував себе у двічі легше. Навіть рани вже майже не боліли! А Яга нарешті повернулася до спокійного ритму буття, а також уже видивилася собі у саду якісь трави.
     Коли риба закінчилася, компанія почала тихо спостерігати за світанком. Сонце досі не показалось, але смуга світла на горизонті  уже давала змогу розгледіти місцевість навколо.  
       Люлька згасла ще кілька хвилин тому, а зростальна тиша почала гнітити Ягу. Тож вона порушила її:
           - Ну, Чіпко, і що там на краю саду?
           Він відірвав свій погляд від горизонту, й відповів:
         - Кажу ж, озеро. А за ним металева стіна з ґратами. За нею неподалік стоять охоронці. 
           Відьма гойдалась на колоді, обдумуючи сказане.
          Альберт  повернувся до співрозмовників:
         - То, ти думаєш, що нас звідси не випустять?
        Дружинник знизав плечима.
     Він знав близько чотирьох способів прорватись повз тих солдатів без втрат, і з дюжину із середніми втратами. 
     "Дружинників неможливо оточити!" - згадав він слова учителя. 
       "Зате цілком можливо накрити дощем зі стріл!" - гірко подумав він згодом. 
       Так чи інакше, а з усіх тих способів був тільки один, при якому лукоморці не зазнають втрат, але він не підходить для баби Яги, та чахлого Альберта. Поки особливої необхідності вступати в бій немає, можна посидіти й тут.
            Уся компанія це розуміла. 
        Нова хвиля тиші протрималась трохи довше. Нарешті відьма багатозначно примружилась і знову заговорила:
        - І все-таки хитро спрацював цей Герцог!   -  Їй вдалося привернути до себе увагу присутніх. Навіть Хатинка зацікавлено рипнула підлогою.   -  Схоже, що від самого початку його ціллю було Лукомор'я. Він напав на Вовчинськ, підготував укріплення, влаштував засаду, й гопля! Чорномор привів на допомогу союзникам богатирів! Прямо у пастку! І все! Лукомор'я залишилось без правителя, і мало б потонути у міжусобних війнах, після чого льодяні люди захопили б його без проблем!
         - Але, на щастя, Зоря виявилася нормальною дівкою, і одразу взяла усе у свої руки!   -   Продовжив думку Альберт. -  І тепер плани "Імперії Тіней" порушені!  
          - Почекайте...  -  Задумався Никифор.  -  А що їм заважає зненацька прикінчити й Зорю? Й про всяк випадок Яна? 
       - Ні одна льодяна людина не зможе непоміченою дістатись столиці Лукомор'я, та ще й забратися до замку. - Відказав чарівник, але впевненості в його голосі було не багато. 
              - А як щодо жреців?  -  Примружився дружинник. 
             Альберт і Яга переглянулись.
            - Слухай... А скільки потрібно часу, щоб після такого заклинання як ми бачили біля Цитаделі Тіней, набратися сил на телепортацію аж сюди?  -  Яга звернулася до Альберта, й напружено чекала відповіді. 
           - Уже повинні були набратись... - Тихо промовив він. 
    Никифор скочив на ноги, і Альберт механічно приєднався до нього. 
       - Зоря й так устигла повіддавати наказів!  -  Вигукнула Яга.  -  Якщо вона ще жива, то її повинні порішити з хвилини на хвилину!
          - І Яна... - Нагадав Альберт.
          - Точно.  
       Вони повернулися до Никифора, але його тут уже не було. 
         Альберт ледь наздогнав його, і то, аж біля воріт, коли він уповільнив крок. Дружинник устиг взяти з собою меч і сокиру. 
      - Що ти... хух... за... хух... задумав?.. Хух! - Запитав чарівник, намагаючись нормалізувати дихання.
       Дружинник не відповів, а лише підійшов до виходу із саду, й відчинив ворота. Коли вони у двох уже вийшли, їх оточило п'ятеро озброєних людей. 
       - Ані руш! - Вигукнув хтось із них. - Нам наказано не випускати нікого!
      - Нам потрібно поговорити з царицею! Їй загрожує небезпека! - Пояснив дружинник.
        - У цьому замку? Не сміши! Ми повідомимо про ваше занепокоєння, коли вона прокинеться. 
          Альберт роздратовано втрутився:
     - Послухайте, я - видатний чарівник! Якщо ви не пропустите нас, то вас чекають серйозні неприємності! 
       Дивно, але це не спрацювало, і солдати лиш погрозливо виставили щити. 
          Никифор оглянув їх, та зітхнув:
      - Вибачте, але у мене немає часу на ігри.  - Після чого кинувся уперед. Його оточили троє із них, розпочалася бійка. 
        На Альберта сунуло двоє. Можливо в іншій ситуації він би не знав що робити, але останнім часом він втягнутий у надто серйозні речі, аби злякатися. 
    Проте йому ледь-ледь вдалося вивернутися від удару мечем. Але все ж вдалося! Тому він, не гаючи часу застосував заклинання, яке вдарило супротивника струмом. Той  одразу впав і забився в конвульсіях. Другий трохи вагався, але зрештою напав. Альберт спіймав ритм, і вітряним заклинанням збив його з ніг. Схоже, що солдат добре вдарився об свій же шолом, бо більше не вставав. Чарівник вражено оглянув цих двох. "Невже це я їх переміг?". Він повернувся в сторону Никифора, готуючись до бою. Але побачив, що на землю падає останній супротивник дружинника. 
      Не говорячи ні слова вони побігли далі. Проте попереду показався великий гурт воїнів. Та й по сторонах чутно якийсь гомін.  
      "На бійку з ними піде надто багато часу!" - Подумав Никифор. Він поглянув угору, й побачив, що одне з вікон в замку відчинене. Але ж воно на третьому поверсі! 
           - Альберт! - Раптом вигукнув він - Закинь нас туди!
           - Перепрошую?! 
           - Як овець! - Пояснив дружинник. 
       Чарівник, здається, зрозумів, але згадати заклинання було не просто (для нього). 
           Никифор роздратовано поглянув на якогось мечника, який уже майже підбіг до них, і приготувався до бою. Аж раптом земля почала стрімко віддалятись. Його понесло наверх.  Альберт напружено дивився угору, виконуючи якісь магічні рухи руками. Через мить вони вже майже дістались вікна.
        Аж раптом підйом припинився. На щастя Нек устиг схопитись за підвіконня, й спіймати Альберта. Через мить вони були уже нагорі. 
            - Ти як?   -  Спитав дружинник.
           Чарівник був блідий як крейда. Здавалося, його от-от вирве. Тому і відповідь його була:
            - Все нормально...  
          - Йти зможеш?
          - Звичайно...
        Никифор сумнівався в цьому, але часу не було в будь-якому випадку. 
      Він дав чарівнику відпочити пів хвилини, після чого вони знову побігли по коридору.  
       Через кілька хвилин вони опинилися на розгалуженні. Попереду були масивні сходи, а по боках коридор йшов у різних напрямках. 
      Там же вони зустріли чотирьох вартових. Звісно, нікому з них і в голову не прийшло зав'язати розмову, тому розпочалася коротка бійка.   
     Нек спритно схопив двох із них за комір, та ударив головами один об одного. Третій замахнувся мечем, але дружинник схопився за лезо й висмикнув зброю у нього з рук, при цьому ударивши ліктем четвертого. 
      Коли три із чотирьох були нейтралізовані, Никифор схопив  знезброєного за ногу, й блискавично перевернув, ударивши головою об підлогу. 
      Удар вийшов саме таким, як і треба - хлопець залишився при тямі, але оглушений. 
      - Послухай, хлопче!   -  Своїм бойовим-серйозним тоном сказав дружинник. Хлопцю було на вигляд років сімнадцять.  -  Ми не хочемо нікому шкоди! Але цариця в небезпеці, і ми повинні терміново її знайти!  
     - Думаєте... кхе... що я вам повірю?...кхех... - Вищирився полонений.
    - Мені все одно!   -  Почав втрачати терпіння Нек.    -  Але якщо ти не скажеш, де вона, то все що з нею станеться - на твоїй совісті! 
    Солдат все не міг вирішити, але з рештою зітхнув, й указав очима на один із коридорів:
       - Там палати маршала Яна, а там цариці Зорі... кхе...
       Раптом зі сторони палат Яна почувся гуркіт й лайка:
        - Ви хто до біса такі!? Що ви тут робите!? Вартаааа!
      "- На нього вже напали!" - Промайнуло в голові Нека, і він швидко повернувся до чарівника:
         - Біжи рятуй маршала! А я до цариці! 
   Альберт, який до цього моменту переводив дух, обпершись на стіну, зараз коротко кивнув та побіг вказаним коридором. Дружинник же побіг іншим. 
     За лічені хвилини Альберт уже добіг до дверей Янових покоїв.  Вони були навстіж розчинені, а на порозі лежали трупи. Заскочивши туди, він на мить закляк.
    Хазяїн приміщення стояв у нічній сорочці з мечем у руках, а навпроти нього стояли дві льодяні людини, які майже вдвічі переганяли його по зросту, і стільки ж по силі.
      Один із них прослідкував за поглядом Яна, і побачивши Альберта, штовхнув другого. 
    За мить вони уже у двох сунули на прибульця, збираючись прикінчити свідка. 
     У Чаклуна не було сил. "Усе-таки, пробіжку та чари не треба поєднувати!"  -  Подумав він.
    Один із нападників замахнувся на нього кинджалом. Альберт уже навіть не сподівався вийти сухим із води, але зібрав усю свою силу, та махнув на ворога рукою. 
     Воїн, неначе снаряд катапульти, полетів у інший кінець кімнати. Навряд чи це сильно нашкодило б йому, але схоже, що значна частина сили заклинання прийшлася на шийні хребці (приблизно на такому рівні Альберт махнув рукою), і вони не витримали струсу й зламалися. Тому ворог швидко відпустив дух.
     Другий трохи спантеличився усім цим, але швидко напав на Альберта, коли побачив, що той ледь на ногах стоїть.
    Маг останнім ривком зібрав залишки сил, та за допомогою телекінезу кинув ворожий кинджал у нападника. Через нестачу сили, зброя не встромилася в голову (як було задумано), а обертаючись мов дзиґа, поцілила між деталями броні в живіт. 
      Воїн упав на коліна, й став корчитись від болю. Альберт оглянув все навколо, і впевнившись, що небезпека позаду, плюхнувся на підлогу, збираючись перепочити. 
      "- Круто! Ще й не добив його! А, хоча... Був би тут Чіпка, він би сказав, що так у нас буде язик, який може виявитися корисним!". Подумавши так, Альберт трохи підбадьорився. 
      Але, на жаль, саме в цей момент Ян вийшов з заціпеніння, й зрозумів, що пропустив бій. Схоже, це його добряче обурило, бо він видав бойовий клич, та одним махом відтяв голову "язику".  
         Альберт ліниво повернув голову в його бік, і не маючи ні сил, ні бажання засмучуватися, просто видав щось на зразок - "Ех". 
           
      Все це зайняло близько п'яти хвилин. Весь цей час Никифор біг по клятому коридору. Нарешті попереду показались двері. Вони були зачинені, а охорони навколо не спостерігалось. 
       Без зайвих церемоній дружинник виламав двері, і за долі секунд зреагував та метнув сокиру. 
        І якраз вчасно! Над пишним ліжком сплячої цариці стояв жрець тіней, який уже заніс над головою щось типу мисливського ножа.  
        Можливо, якби лиш недавно загоєної рани на спині не було, Неку вистачило б рефлексів метнути сокиру точнісінько в голову. Але на жаль, сокира відрубала жрецю вухо, й перевернувшись встромилась спереду в ключицю. 
      Жрець устиг вигукнути якийсь прокльон, та розчинитися у повітрі. 
      Куди він телепортувався, Никифор не знав, та не хотів знати. Він одразу підійшов до Зорі. Її розбудив гуркіт, і вона шалено водила очима то на нього, то на місце, де стояв жрець.
     - Що тут діється!?  -  Вигукнула вона, зариваючись у ковдру.  -  Хто це?  
      - Спокійно!   -  Промовив Нек, намагаючись говорити заспокійливим тоном.   -  Він уже пішов! Все добр... А-а-арх! 
     Раптом він відчув жахливий біль спочатку в спині, а потім в області живота. 
    - Ні! Усе не добре! - Злорадно прошепотів жрець, борючись із тремтінням в голосі, викликаним болем. 
    Дружинник затуманеними очима обережно подивився униз. З нього стирчав лезоподібний згусток тіні.
      Жрець  однією рукою підтримував свої чари, а іншою тримався за рану на голові. Ще раз усміхнувшись, він почав підіймати жертву. 
     Никифор не міг ні повернутись, ні дотягнутись до ворога з цієї позиції, а нерівна поверхня леза не давала змоги зіслизнути по ньому вперед. 
    Ворог начаклував нову зброю в іншій руці, й зібрався робити замах. Але на нього неочікувано наскочили збоку. Никифор почув брязкіт, після чого чари розсіялись, і він опинився на підлозі. 
      Коли Нек обернувся, то побачив не стільки побитого, скільки спантеличеного жреця серед купи друзків вази. А також Зорю, яка стискала останній шматок у руках. 
      Перш ніж жрець вимістив свій гнів на ній, Нек ударив його мечем. Але цього разу той спритно ухилився, й телекінезом відкинув дружинника убік, боляче ударивши об стіну. Після цього, він знову перемкнувся на царицю, і Никифор з жахом відчув, що не має сил цьому завадити. 
        Жрець, схоже, добре це розумів, а тому усміхаючись наближався до Зорі. Вона на останок гордо підняла підборіддя, й подивилася йому в очі. 
       Нападник створив у руці щось на кшталт сфери, й метнув її у свою жертву... 
        Почувся гуркіт. Нек шалено тер очі, що не слухались хазяїна, й відмовлялися давати чітку картинку. Нарешті він зміг побачити усе.
         Сфера потроху розсіювалася у величезній дірці в стіні, від якої йшли тріщини. Зоря стояла до тієї стіни спиною, на кілька сантиметрів праворуч від діри. Жрець лежав на підлозі мертвий, з обсмаженим обличчям. У дверях стояв захеканий Альберт, який намагався позбутися залишків електричного розряду на руці. 
      Зрозумівши, що все гаразд, дружинник полегшено розслабив тіло, й затих.
      Повз чарівника проскочили солдати і Ян. Маршал кинувся до сестри, яка від нервів опустилася на підлогу. 
        - Ти в порядку, сонечко?   -  Стурбовано прошепотів він.  -  Сестричко моя, ти ціла? Не поранена?
          - Ні... здається, ні... - пробурмотіла вона.
     Солдати уже обступили ледь живого Никифора, й непевно тримали на готові зброю. 
      Альберт безцеремонно відштовхнув одного із них, і кинувся до друга.
          - Чіпко! Чіпко, хай йому грець!!!  - Загукав він. 
      Стан дружинника був у край тяжким. Надто велике поранення, та багато крові втрачено. На жаль Альберт погано розбирається у медичній магії (хіба що заклинання проти нежитю), і зараз він лише допомагав Никифору притискати руку до рани.  
          Зоря зрозуміла що до чого, й гаркнула на солдатів:
       - Ви не бачите, що він помирає? Несіть його в лазарет!!! Йому потрібна допомога королівських знахарів! Негайно!!! Їй богу голови повідтинаю!  
          Воїни не стали сперечатись, а взяли його на руки. 
      Альберт досі тримав його за руку,  коли дружинник раптом прошепотів:
         - Це ти, Альбі?  
        - Так! Це я, друже! - Вигукнув він, ховаючи тремтіння в голосі.  
         - Ти молодець! Ти... уфф... ти впорався! - Нек уже ледь міг говорити, коли його рука ослабла. Цієї заминки вистачило, щоб солдати хутко винесли його геть. 
       Чарівник зрозумів, що сенсу за ними гнатись немає, тому він не гаючи часу побіг по Бабу Ягу...