Спадкоємець

           Столиця Вовчинська, Сірогір'я - одне з най міцніших міст на Континенті. Його побудував сам Мартин Сірий, засновник усього Вовчинська. Він був відомим, як величний полководець і воїн. Завдяки його здібностям сотні дрібних племен об'єдналися, і до недавніх пір мали потенціал бути одніми з кращих. Але тепер все пішло шкереберть! 
           У Сірогір'ї панує паніка й хаос! Кілька днів тому прибув гінець, з новиною про розгром Вовчинсько-Лукоморського війська, та загибель Віктора Сірого. Його син Ігор з горя зачинився у замку, й не пускає до себе нікого. Керувати країною нікому, оскільки інших спадкоємців у Віктора не було, а більшість здібних міністрів та бояр вже накивали п'ятами. Лише командир оборони міста, намагається підтримувати порядок серед солдатів і мирного населення.
          Зараз під містом розташувалися тисячі біженців з північних земель, чиї домівки захоплені ворогом. Це аж ніяк не допомагало загальному настрою людей.
           Охорона неохоче пускала до міста сторонніх. Хоча Никифор представився дружинником, йому не вірили, і також не пускали. Тоді Альберт повідомив солдатам, що він славетний чарівник із Вежі Таємних Знань, а також продемонстрував пару простих заклинань, але і їх було достатньо. Тож Нек і Альберт потрапили у місто й вирушили до замку князя. Яга ж залишилася ззовні, щоб наглянути за Хатинкою. 
            Через паніку й метушню на вулицях, похід до замку став окремою пригодою. Але врешті-решт, вони дісталися місця призначення.
            Таким самим нехитрим способом як і раніше, хлопці вибили пропуск до середини, де один із воєнних згодився відвести їх до князя. 
           Через десятки хвилин мандрування  коридорами, уже заваленими сміттям. Де-не-де навіть не були відкриті вікна й запалені свічі, тому час від часу вони йшли у темряві.
        Нарешті їхній супутник зупинився біля масивних дверей і привітався з двома охоронцями, після чого відступив у бік, вказуючи рукою на двері, й усім виглядом показуючи - "Ну ви заходьте, а я краще тут залишусь!"
         Охоронці обережно відчинили двері. Очам гостей відкрилася простора тераса для обідів. 
            З неї відкривався хороший огляд на місто, який тепер не особливо тішив. То там то там через чиюсь необачність загорілися вогнища. Бідкання й молитви людей зливалися в моторошний гул, та доносилися сюди. Здавалося, що саме місто жаліється на важку долю, й просить про допомогу. 
          У кінці стояв величезний камін, з виточеною з каменю головою вовка прямо над вогнем. Відблиски полум'я  відбивались від очей кам'яного звіра, й здавалося, що він от-от у відчаї нападе. Біля каміна височіло величезне крісло, обшите ведмежою шкірою. Никифор десь чув, що це шкіра ведмедя, особисто вбитого Мартином Сірим мисливським ножем. Якби це розказували про предка якогось іншого роду, то він би сумнівався у правдивості чуток. Але у роду в Сірих усі зайняли місця в історії серед легендарних героїв. 
        Але тепер... Ігор Сірий сидів тут, у кріслі свого пращура, байдуже дивлячись в одну точку п'яними очима та поглинаючи смажену курку.
          Навколо лежали гори пустих пляшок та недоїдків. Стіл взагалі був усипаний усім чим завгодно! 
        Схоже хтось приносив йому карту, й намагався порадитись із ним, але тепер вона правила за скатертину, вимазану жиром.
          Зараз біля князя стояв Всеволод - керівник оборони. Судячи з усього, він не вилізав зі своїх лат вже дуже давно. Червоні очі й розтріпане волосся давали знати, що Всеволод не спить уже кілька ночей.  В одній руці він тримав свого шолома, а іншою - активно жестикулював. 
            Воїн ледь стримувався, щоб не перейти на крик, поки звертався до князя:
           -... Під нашим контролем є ще як мінімум половина країни! Але цього не вистачить, щоб вистояти під навалою ворога, якщо нею не буде керувати сильний лідер! Льодяні люди не сьогодні-завтра вже будуть тут, і якщо ви не кинете пиячити замість розв'язання серйозних питань, то нас просто знищать! 
        За цією промовою Всеволод не помітив гостей. Звернув він на них увагу лише тоді, коли Ігор підвівся й обурено вигукнув: 
           - Хто посмів впустити до палацу цих брудних собак?!
           "Хто б казав!" - пробурмотів Альберт, і  вклонився:
      - Здрастуйте, княже! Мене звуть Альберт Гінець Шторму! Я відомий чарівник із ВТЗ! А це мій супутник - Никифор Піддубний! Він останній... Кхем...Він теж досить відомий воїн! 
       Князь роздратовано витягнув мисливського ножа й устромив у стола. Майже всі здригнулися від шуму.
           - Я, здається не питав, як вас звуть! - Гаркнув він. - Залиште мій замок... і моє місто негайно! Інакше я зроблю із ваших черепів собі наплічники!
           - На це немає часу! - Втрутився Нек - Ви повинні евакуювати усіх з міста, по можливості знищивши все, що може допомогти Герцогу Тіней. Усі жителі Вовчинська мають залишити ці землі, й потрапити під захист союзників. Скажімо... Лукомор'я! Тоді у нас з'являться шанси проти загарбників!
          Ігор деякий час закипаючи дивився на Никифора. А потім, неначе потроху тверезіючи, заговорив, поступово підвищуючи голос:
          - Тобто... Ти хочеш, щоб я прогнав СВІЙ народ із земель, які мій пращур з потом і кров'ю завойовував шматок за шматком, верству за верствою!!!... Щоб я залишив МОЇ землі!!! Чи не так?!... 
        - Ви не розумієте! - вирішив вставити своє слово Альберт, але  князь не звертаючи уваги продовжив, потроху оживляючись: 
          - Ніякі льодяні мавпи не відберуть у мене Вовчинськ! Вони вирвуть його тільки із моїх мертвих, холодних пальців!!! Я знайду Герцога!.. Він дорого заплатить за те, що заподіяв мені, та моєму народу!!!!!
          - Та послухайте ж! - Вигукнув Никифор - Вовчинськ - це не шмат землі, - це люди. Ці землі ви ще відвоюєте, але якщо загинуть люди, то ніякого Вовчинська не буде! Ваш батько загинув за людей!
          - Я вислухав достатньо! - Неочікувано холоднокровно вимовив князь. - Я тепер князь, не мій батько! - його голос здригнувся на цьому моменті. - Кожному, хто намагатиметься залишити місто, а то і країну, наказую відтинати голову! Я буду боротися!!! Герцог Тіней сконає і душа мого батька упокоїться з миром!!!!
         - Безумець... - У відчаї промовив Никифор.
      - Варта!!! - Ігор вдарив по столу. До середини заскочило два охоронці.  - Виведіть цих смердючих щурів звідси!
        Один із воїнів підскочив до Никифора, й дістав з піхов меч. Дружинник блискавично розвернувся, одним ударом свого меча вибив зброю з рук чоловіка, й приставив лезо до його шиї.
       Деякий час два воїни дивилися один на одного. Нарешті той не витримав суворого погляду  Никифора, й відійшов назад. 
      - В цьому нема потреби. - Своїм спокійним тоном сказав Нек. - Ми підемо самі. І пом'яни моє слово, ти зганьбиш ім'я Мартина Сірого! 
    Дружинник заховав меча, й направився до виходу. Альберт деякий час вдивлявся в обличчя князя, сподіваючись побачити там іскру здорового глузду, але  не зміг. Ігорем уже заволоділо безумство...
        Чарівник зітхнув та теж пішов геть, під презирливим поглядом князя.
      В коридорі Альберт наздогнав Никифора й поцікавився:
       - І що нам тепер робити? 
         - Спробуємо евакуювати людей самотужки. - Відповів той -  Князь надто не в собі, щоб дійсно завадити нам.
       - Стійте! - Обидва розвернулись. Їх наздогнав Всеволод.
      - Ми всі дали присягу князю, боротися за Вовчинськ до кінця. - Промовив він. - Але наразі це ледь-ледь має сенс. Я передам своїм воїнам про евакуацію. Ті хто не стидається кинути князя, скоріш за все приєднаються до вас. Також я з рештою воїнів допоможу вам збирати людей. Князь надто захоплений своїми ілюзіями, щоб помітити все це. 
     - Дякую тобі. - Никифор поклав йому руку на плече. - Але чому б тобі теж не піти з нами? Залишатися тут - безнадійна витівка!
        Всеволод похмуро відказав:
      - Я давав присягу. Все що я можу, це допомогти з евакуацією.
      - Я теж давав присягу. Але різниця в тому, що я звернув увагу на доцільність її виконання. Тепер, коли я думаю про це, я розумію, що правильно вчинив. І як досвідчена людина, тепер кажу тобі, що залишатися безнадійно вмирати лиш за безумним наказом  - це не найкращий вихід.
      Зітхнувши, Всеволод сказав:
    - Можливо ти й правий, але свого рішення я вже не зміню. 
    Після хвилинної тиші Нек подивився на Альберта. Той кивнув та сказав:
      - Це твоє право. Тепер тобі залишається лише допомогти нам врятувати міщан.
    Всеволод погодився, і вони усі в трьох поспішили вибратись із замка. 
                                              *  *  *
       Никифор стояв на ґанку Хатинки й спостерігав за хвилями людей, що виходили з міста. Молоді й старі, жінки й чоловіки, цивільні й воєнні. Усі понуро плелися один за одним, інколи з жалем озираючись. 
       "Можливо, їм не судиться повернутися додому..." - Подумав Нек. Під ногами в Хатинки бігали діти, з цікавістю оглядаючи дивну махіну. Погляд дружинника раптом зупинився на одній маленькій дівчинці. 
       На вигляд їй було не більше семи років. Руде волосся було мало не більше за неї саму. Обличчя рясно вкривали веснянки. Стара обтріпана сорочка спадала аж до маленьких босих п'ят. В руках вона стискала  саморобного солом'яного ведмедика, який судячи з усього був старше неї самої. Її великі зелені очі здивовано оглядали замурзаного вояку. 
       Він здригнувся, а його рука сама вхопилася за маленькі шрами на правій руці. Вони почали пекти, та так, що з очей ледь не пішли сльози. 
      Раптом до дівчинки підскочила якась жінка й висварила її, за те що вона відбилась від родини. Після цього жінка підхопила дівчинку під руку, та щезла у натовпі. 
       Дружинник полегшено зітхнув, й повернувся до вікна. У ньому він побачив своє зображення. 
      "Так, вигляд у мене кепський." - Зауважив він, оглядаючи брудного безхатька, що дивився на нього із задзеркалля.  
         Через кілька годин все менше людей виходило з міста. Зрештою Сірогір'я залишив останній старець, і уся ця купа людей за наказом Никифора вирушила на південний схід. 
         Нек вийшов до воріт. По дорозі він зустрів Альберта, який допомагав одній з останніх сімей впоратися зі стадом неслухняних овець.     
      Якоюсь своєю магією він то штовхав тварин у потрібному напрямку, то ставив перед ними невидимий бар'єр, то, плутаючи заклинання підіймав їх угору, старанно прикидаючись, що так задумано.
         Нарешті тварини почали піддаватися командам своїх хазяїв, і Альберт спокійно приєднався до Никифора.
         - Думаю, Чіпко, ти зрозумів, чому я не пішов у фермери? - зрештою вимовив він, борючись із запамороченням, що виникло після застосування магії.
        Нек слабо усміхнувся:
        - Так, цілком. Це останні?
       - Так. За моїми скромними розрахунками, усі ці люди, із врахуванням тих людей, що ми ще зустрінемо, дістануться кордону з Лукомор'ям через тижня три-чотири.
       - Дай то Бог. - Зітхнув Нек. Він кинув погляд на стіни. Там нагорі стояли солдати, що вирішили залишитись. Вони проводжали очима своїх близьких, рідних, друзів. Скоріше за все, їм теж не судиться більше побачитись. 
       З воріт вийшов Всеволод, закутий у найкращу броню, яку тільки міг собі дозволити. Чи то її важкість сковувала його рухи, чи то нескінченні втома та смуток. 
        Він наблизився до друзів, та зміряв їх прощальним поглядом.  Вони мовчки стояли. Кожен розумів, що слова зайві. 
        Нарешті Альберт порушив тишу:
        - І все-таки це не обов'язково! Ще не пізно приєднатися до нас!  
      Всеволод похитав головою, наскільки дозволяв масивний шолом.
        - Є речі, які потрібно зробити. - Похмуро промовив він - Принаймні ми виграємо для вас час, і загинемо на рідній землі!
       Никифор розуміюче кивнув, та протягнув йому руку. Всеволод потис її, та протягнув руку Альберту. Той як ніколи серйозно і похмуро подивився на нього, і відповів тим самим. 
        Далі вони ще деякий час стояли, а потім Никифор розвернувся й пішов до Хатинки. Альберт наслідував його прикладу. Всеволод же попрямував за ворота, які згодом з гуркотом зачинились.
                                          *  *  *
       Військо льодяних людей уже майже в плотну підібралося до Сірогір'я. Темна хмара нападників розстилалась аж до горизонту, але вони не спішили нападати. 
         Один  жрець тіней напружено вдивлявся в безстрашні, але так чи інакше,  приречені силуети людей на стіні. 
      Біля нього безшумно зупинився Герцог Тіней на величезному чорному коні. 
         Жрець ледь не підстрибнув з несподіванки, але майже спокійно звернувся до нього:
       - Я думав, що ви збирались підготовлювати операцію в Лукомор'ї!
      - У мене ще є одна справа тут. - Тихо, і якось задумливо відповів він. - Доповідай!
        - Пане! Наші розвідники повідомляють, що більшість жителів уже залишили це місто. Але завдяки надто міцним і високим стінам,  захопити його буде нелегко. Тим більше, що після останньої засідки у наших жерців практично не залишилось сил! Поки ми будемо відновлюватись, доведеться штурмувати місто напролом. На це може піти надто багато сил, часу, і жертв. Що нам робити? 
       Герцог спокійно дивився на Сірогір'я. Звідси на нього відкривався прекрасний вид. Це місто вражало своєю величчю та неприступністю. Було якось немислимо уявити, що ось-ось його стіни зазнають краху, і все буде огорнуте полум'ям.  
        - Нам треба просто чекати. - Нарешті так само спокійно вимовив вершник.
        - Чого чекати? - Не зрозумів жрець.
       - Дивись. - Герцог указав на стіни.
      
     Всеволод приречено оглядав військо ворога. Так, в оборони повно переваг, і можливо їм вдасться протриматись день чи два. Але це до того часу, поки ворог не застосує свою "тіньову" магію.
     Біля нього стояв князь. Він щойно прийшов, увесь закований в лати, обшиті золотом. Зараз він крутив у руках меч, задумливо розглядаючи візерунки на руків'ї.
       - Знаєш, а цей меч належав моєму батьку! - Промовив Ігор до Всеволода.  - Він був його улюбленим. Побував з ним у всіх його най славетніших походах... - Він запнувся, борючись із тремтінням у голосі. - ...Але цього разу, батько... князь Віктор залишив цей меч вдома. Сказав, що ця битва не гідна його меча. Він був певен, що швидко впорається зі справами, й повернеться з перемогою.
       Всеволод поглянув на Ігоря. Той перестав крутити меча, а лиш тихо дивився на нього крізь затуманений погляд.
     Через якийсь час князь раптом підвів погляд на нерухоме військо ворога, й віднайшов у ньому Герцога. Тепер, замість горя, його переповнювала лють! Він ударив мечем об підлогу, так що він встромився в камінь, й дико закричав:
   - Підлий пес! Проклятий смерд!!! Ти заплатиш!!! ЗАПЛАТИШ!!! А ну ж нападай!!! Я розірву тебе своїми руками!!!!!
       Герцог продовжив спокійно дивитися прямо на князя. Цей спокій зводив Ігоря з розуму. Він продовжував кричати й бризкати слиною на всі боки. І тепер на цій стіні не залишилось нікого, хто б сумнівався в тому, що князь з'їхав з розуму. 
    Всеволод протягнув до князя руку, збираючись заспокоїти його. Аж раптом Ігор розвернувся і відбив протягнуту руку. Він хижо подивився на командира, і здавалося, зараз відітне йому голову. 
       Але так само раптово князь втупився в пустоту й, неначе щось обдумував, затих. 
       Усі навколо занепокоєно обступили його.
       - Пане, все гаразд? - запитав хтось.
       Нарешті володар знову подивився на Всеволода.
       - Відчини ворота! - Вирік він.
       - Що?! - Вигукнув командир.
      Неначе на нерозумне дитя, Ігор махнув на Всеволода рукою, та попрямував до сходів.
      - Я піду, та особисто уб'ю цю мразоту! - кинув він на ходу.
      - Ви не в собі! Навіть якщо вам це вдасться, армія льодяних людей одразу піде через ворота і переб'є усіх нас! 
     - Нікчемний дурень! - Закричав князь. - Ми вистоїмо! Ми Вовчинці! Ми не тікаємо, і не ховаємось!!! 
     - Зупиніть його! - Стомлено вигукнув Всеволод.
    Сперечатися ніхто не став. Два солдати схопили князя під руки. 
      Але він спритно вивернувся, й одним ударом звалив їх з ніг, після чого швидко спустився зі сходів. Поки ще кілька солдатів намагалися наздогнати його на сходах, троє чоловіків біля головного важеля воріт дістали зброю, та закликали його заспокоїтись. Але його було уже не зупинити словами. Він неочікувано холоднокровно убив найближчого до себе охоронця, і підскочив до важеля. 
      Ніхто не встиг нічого зробити, як масивні механізми заскреготали, і ворота упали, утворюючи міст через рів.
      Солдати нажахано кинули князя, й побігли до воріт, тоді як Ігор уже відірвався на якусь іншу свою безумну витівку.
       - Ні... - Прошепотів Всеволод, спостерігаючи як група ворожої кінноти за лічені секунди подолала відстань від їхньої армії до замка, й захопила міст.
       Решта льодяних людей уже майже кинулась в атаку, але Герцог підняв руку, тому всі залишились спантеличено стояти. 
       Поки оборона відчайдушно відбивалась від першої групи нападників, Ігор, верхи на коні виїхав напролом за межі замку. 
       Через деякий час він призупинив хід, й з викликом крикнув до Герцога:
        - Давай! Ти та я! Ніякої  магії!!! - Після чого вдарив коня в боки, й на всій швидкості полетів на Герцога.
       Той натягнув поводи, й теж поскакав йому на зустріч. Дві величезні тварини покірно неслися один на одного, разом зі своїми хазяїнами, навіть не уявляючи, що з цього буде, та які цілі вони переслідують. 
     Залишились лічені кроки до зіткнення. В останній момент коні розминулися, а вершники завдали один одному удару... 
       Герцог Тіней через кілька метрів зупинив свого коня, й спокійно спішився, а кінь Ігоря продовжив свій шлях без вершника. 
     Переможець підійшов до переможеного, який безпомічно лежав на землі. 
     Ігор потроху слабів, й ледь міг дихати. Передню частину його лат оперізувала величезна діра, а більшість внутрішніх органів поранена, й змішана в купу. 
       - Ти не гідний свого батька.  -  Тихо промовив Герцог. Він підняв свого меча, й указав на бійню у воротях. - Дивись! Ось що ти накоїв! Ти прирік цих людей!
       Ігор уже навіть не мав сил усвідомлювати його слова, а лиш намагався знову вдихнути повітря, але не вдалось. Зрештою, він опустив голову, й затих.
       Герцог іще деякий час поспостерігав за тілом, після чого застрибнув на коня, й поїхав до воріт. 
       Кілька поранених вершників відступили. По той бік воріт виструнчилась оборона, попереду якої стояв Всеволод.
       Герцог змірив їх усіх поглядом і промовив:
       - Ви добре билися. Ви хороші люди. Мені не потрібні жертви, лише заради жертв. Ви заслуговуєте шанс. Прийміть віру в Тінь, і я вас помилую. Окрім того, Тінь зцілить вас!
       Солдати переглянулись. Дехто з них задумався над його словами, але не більше! Після якогось моменту роздумів солдати обурено заголосили, й закидали Герцога останньою лайкою. 
       - Ні! Ми не поступимось! - Гордо вигукнув Всеволод.
       Вершник схвально кивнув і вирік:
      - Так, ви дійсно гідні люди! - Після чого розвернув коня й пішов. Вийшовши з воріт, він підняв руку, й орди льодяних людей рушили до середини. 
       Поки основні сили займалися рештою оборони, Герцог дістав із під плаща якийсь предмет, і за допомогою магії підняв та закріпив його на воротях.
       - Ось, Вікторе! - Похмуро й задумливо прошепотів він - Віднині твоя голова прикрашає ворота твоєї столиці!
       Ще трохи постоявши, він повернувся, й зник серед натовпу й хмари пилу, залишивши молодих солдатів неподалік з жахом розглядати голову ще колись могутнього князя, прибиту до воріт ще колись величного міста...