Сутінки!  

           Князь Віктор задумливо дивився в далечину. На горизонті виднівся чималенький табір, але ж він не віддавав таких наказів! 
        Його командири теж мовчки дивилися туди. Вступати в ромову вони не мали бажання при богатирях. Війська князя  й  Чорномора об'єдналися два дні тому. І воїни князя почувалися ніяково, перед силою Чорномора. 
      Також їх дивувала спокійність князя. Він не бачив у війську Лукоморців нічого надзвичайного. Він вважав, що є вороги та є союзники, а решта не має значення. Але погляди князя звісно не всі розділяли.
        Так чи інакше, а через годину вони вже наблизились до табору. Усе таки тут усюди майоріли прапори Вовчинська, але Віктор бачив тут лише якихось селян. 
      Вони впізнали свого князя і вклонились. Чорномор з цікавістю оглянувся й запитав:
          - Цікаво, хто тут за головного? 
       Князь скривився від того, що й сам того не знав. І одразу вигукнув:
           - Слухайте всі! Хто тут командує? 
         Під одним із дерев сидів чоловік. Зараз він зібрався з силами, й підвівся, опираючись на сокиру, й притримуючи спину. Неспішним, кульгаючим кроком він наближався до них.
       Він був вище середнього зросту, мав заплутане, давно не стрижене волосся, й коротку бороду. Обличчя, та й руки прикрашали численні шрами. Деякі рани ледь засохли. Блакитні очі були наповнені нескінченною втомою і болем. Судячи з усього він давно не спав. Князь упізнав на ньому, вже давно забруднену майже до чорна, червону форму дружинника. Навіть у її броньованих частинах зіяли величезні діри.
     Нарешті дружинник порівнявся з князем та Чорномором. Наскільки дозволяла спина, випрямився, й промовив:
       - Я. - Він оглянув гостей, й провів рукою навколо -  Я тут командую!  
     Князь оцінювально оглянув його й гаркнув своїм звичним командним тоном, що аж деякі богатирі здригнулись:
            - Чий будеш? 
            - Я Никифор Піддубній... Останній дружинник.
        Князь мовчки дивився на нього. Деякий час він мовчав. Нарешті знову гаркнув:
          - Нечифоре! Яким же чином ти врятувався?
        Дружинник не знав що сказати. Врешті він зітхнув, й промовив, дивлячись прямо у вічі своєму хазяїну, й спокійно промовив:
           - Мені вдалося втекти.
        Деякі командири хижо вп'ялися в нього поглядом, інші тихо перешіптувались. Чорномор і його богатирі лиш зацікавлено дивилися на все це. 
     Князь намагався не подати знаку, але всередині аж кипів. Взявши себе в руки він заговорив:
     - Тільки тому, що ти вдало виграв для нас час, а також уміло розпорядився людьми, я не накажу стратити тебе... зараз. Нам потрібні усі ресурси. І дружинник, нехай і  один,  зараз нам знадобиться. Але після того, як усе закінчиться, не сподівайся на мою милість, смерд! 
       Після цього князь об'їхав Никифора, й сухо кинув через плече:
          - Доповідай, дружиннику!
        Никифор поплівся поряд з конем, й почав рапортувати:           
         - Два тижні тому, після того, як ми розбили армію льодяних людей, до нас почали надходити підкріплення. Селяни, вояки, дезертири, відчайдухи, гурти розбійників. - Чорномор насупився. Віктор, наче цього не помічав промовив:
           - Ну, після бою ми вирішимо усе з ними, продовжуй.
       - Загалом нас у цьому таборі вже набралось три з половиною тисячі, і це данні лише за вчорашній ранок. До нас продовжують надходити підкріплення. Також вчора я отримав данні від розвідників. На захопленій території, ворог будує якусь фортецю. Схоже, завдяки магії, й величезній робочій силі, вони досить швидко добудують її. Також, над захопленою ними територією підіймається якась темна хмара. Це все, що нам відомо. 
      - От і добре! - вигукнув князь. - зараз ми швидко розіб'ємо тут поряд свій табір, й обговоримо стратегію. 
       Князь проїхав вглиб табору, на шляху роздаючи накази, вже й забувши про Никифора. Він стомлено дивився в слід князю та його спідручним, й  похмуро промовив:
         - Не лети поперед батька в пекло... 
                                      * * *
     Через два дні, об'єднані війська князя Віктора, Чорномора і Никифора стали табором на пагорбі, неподалік "Фортеці тіней". 
         Поталанило, що була вже ніч, і патрулі ходили ближче до стін фортеці, тому війська Вовчинська були непомічені. Наразі командири мали змогу краще обговорити план нападу.
     Никифора теж запросили, для пристойності, але в обговорюванні сам він не брав участь, лише спостерігав. 
     Після кількох хвилин сперечання між командирами Вовчинська й Лукомор'я, нарешті втрутився Чорномор:
      - Та годі голосити! - Могутній богатирський голос змусив усіх замовкнути - Я пропоную так. Ти, Вікторе, поведеш усі нашу війська в атаку з південного заходу, і поки ви будете відвертати їх увагу, я, разом зі своїми багатирями, зайду з півночі, й проникну туди, відчиню головні ворота та "зніму" охорону, після чого ми знайдемо і захопимо в полон вашого Герцога Тіней - при цих словах він махнув рукою в сторону Никифора. - Усі згодні?
          Піднявся задоволений галас. Навіть князь більш менш вдоволено чухав бороду. 
      - Я звісно перепрошую - Усі стрімко поглянули на дружинника. - але під час однієї з останніх битв з ними, ми бачили, що їх сотні тисяч. Нас ледь-ледь стільки ж. Поки основні війська будуть йти в лобову атаку, ми зазнаємо  колосальних збитків! 
           Князь криво усміхнувся:
         - Звісно, дякуємо тобі, за інформацію, але мої джерела повідомляють, що в середині не більше двох десятків тисяч. Решту ми змусимо капітулювати, захопивши їх лідера!
       Нек не знав що сказати. Він не розумів, навіщо Герцогу знадобилось кудись дівати більшу частину військ. Але все-таки  вони кудись зникли, тому дружинник просто зітхнув:
          - Ваша воля. 
      Віктор  вдоволено кивнув і звернувся до Чорномора, щоб обговорити деталі плану. Поки ніхто не бачив, Нек вислизнув із шатра.
       Лідери домовились  атакувати майже перед світанком, у час, коли усі вартові будуть сонними.
   Никифору наказали захищати табір, до їхнього повернення. Атака через три години.
      Весь цей час дружинник сидів біля вогнища, майже на краю прірви, задумливо дивився на фортецю укриту пітьмою.
         Він і не помітив, як поряд сів Альберт.
        Деякий час вони сиділи мовчки. 
      - Атака на світанку? - після тривалого мовчання усе-таки запитав він.
          - Так.
          - Ясно... Нарешті все вирішиться? 
         - Дай то Бог.  - похмуро промовив Нек. 
   Знову запанувала тиша. Щоб підтримати розмову, Альберт запитав:
          - То як ти познайомився з Ягою?
          - Вона врятувала мені життя. 
        - Оооо, ну можна було не питати. - усміхнувся чарівник, і схоже, розвеселився, бо нарешті наважився витягнути з кишені пиріжок. 
        - То вона тебе теж врятувала? - нарешті повернувся до співрозмовника Никифор. 
        - Так. Мені тоді було років сім. - усміхнувся чарівник - Я й не мріяв про школу магії, й життя у Вежі Знань. Я жив у нетрях прилеглого до вежі міста. І настав такий період, коли я тижнями не міг знайти собі їжу, а солдати відловлювали усіх безхатьків. 
        Тоді мене й знайшла Яга. Вона тоді переховувалась від місцевих інквізиторів, і була не проти компаньйона, тим більше, що Хатинку заховати в місті вона не змогла. З часом вона стала мені за мати. Не знаю, де вона нарила гроші, але їй вдалося влаштувати мене в школу магії. Років вісім вона ще підтримувала мене, й була поряд. А потім просто зникла. З того часу вона ще з'являлась так само неочікувано й раптово, коли їй потрібна була допомога, а потім знову зникала. Ми нечасто бачились. - Десь на середині розповіді Альберт навіть перестав їсти. - Саме тому, як тільки я побачив листа з проханням допомогти, то без вагань кинувся до вас.
        Никифор надиво уважно слухав. Нарешті він поклав йому руку на плече:
       - Тобі варто поговорити з Ягою про це! У тебе принаймні є яка-не-яка мати. - Нек знову втупився в далечину -  Якби я мав змогу  побалакати з матір'ю, то не гаяв би часу.
        - А де твоя мати?  -  зрештою перепитав чарівник. 
       - Хто знає. Якщо я став дружинником, то скоріш за все - вона мертва. Можливо я син якихось молодих і нерозумних батьків, а можливо військових полонених. Так чи інакше. Мені вже не судиться з ними зустрітися, в будь-якому разі. 
    Запанувала тиша. Дружинник продовжив похмуро дивитися в темінь ночі, й Альберт вирішив, що зараз не слушний момент продовжувати розмову, тому просто поплескав його по плечу, й пішов. 
     Крізь шум невеселих думок, дружинник почув галас серед шатрів - "Вирушаймо!"
                           
                                        * * *
         Патрулі навіть не встигли нічого зробити. Об'єднане військо однією суцільною хвилею змело усіх льодяних людей на підступі до фортеці. Піднялася тривога. На стінах фортеці заметушились стрілки. З таборів попід воротами виступило підкріплення, але ніщо не могло стримати князя. Льодяні люди  падали без духу сотнями.
          На все це спостерігав з гори Нек. Його очі напружено вдивлялись у мішанину із солдатів. Це побачила Яга. 
          - Щось тебе непокоїть? - поцікавилась вона, сідаючи поряд. За компанію до них сів і Альберт.  
         - Ми з вами бачили на що здатні льодяні люди. - задумливо промовив Нек. - мало того, що кудись поділись тисячі їхніх воїнів, так  вони ще й б'ються не в повну силу, без ентузіазму. Так неначе... Неначе...
          - Неначе це пастка? - перепитав Альберт.
      - Дурниці. - відмахнулась відьма, підпалюючи вміст люльки. - Хоч так хоч так, а у жменьки льодяних людей немає стільки сили, щоб вистояти проти легіонів! 
      - Можливо ти й права - протягнув дружинник, не зводячи очей з поля бою. 
          
       Тим часом Чорномор і його богатирі обійшли з північного сходу, й уже залізли на стіну. 
        З цього боку фортеці охорона досить слабка, й богатирі мало не з одного удару знешкоджували всіх. Хвиля богатирів безжально пройшлася по стіні в сторону головних воріт. Без особливого опору, Чорномору вдалося прорватися туди, й захопити головний важіль. Через хвилину ворота впали, й основне  військо прорвалося до середини.  
           Князь під'їхав до Чорномора й весело гукнув:
      - Чудова робота! А тепер пішли, знайдемо того покидька! - з цими словами він  зістрибнув з коня, й упевнено рушив у сторону однієї з найбільших побудов у фортеці, яка очевидно відводилась для головного.
      Чорномор згукав богатирів, і рушив за ним. Через хвилин двадцять вони вже проникли туди, подолали усю охорону, й прорвалися до якоїсь не зовсім добудованої зали, яка певно повинна бути тронним залом. Навпроти дверей, у дальнього кінця стіни, стояв трон. Туди не потрапляло світло, тому він був закритий пітьмою. 
         Але крізь цю темінь можна було розгледіти силует, що сидів там. Зараз він підвівся, й зробив на диво спокійний крок уперед. 
           - То це ти, Герцог Тіней? - гаркнув Віктор. 
       Надприродно темні очі вп'ялися в нього. Деякі богатирі, що стояли біля князя здригнулись.
          - Так, це я. - Тихо погодився він.
          Тепер втрутився Чорномор:
       - Невже ти думав, що за Вовчинськ ніхто не вступиться? Тепер - ти програв!
      - Нехай так. - в голосі Герцога промайнули веселі нотки. Він деякий час сканував поглядом "гостей", а потім моторошно-спокійно додав   -   Що було - бачили, що буде - побачимо! 
  Князь роздратувався такою спокійністю свого супротивника, і Чорномор теж. Він підняв булаву, і вказав нею прямо в Герцога: 
        - Скрутіть його, та зв'яжіть! Подивимось, який він буде зухвалий тоді!
        Близько десяти богатирів кинулись до Герцога. Один із них замахнувся на нього мечем, але той схопив його за руку, й з силою вдарив у лікоть. Почувся страшенний хрускіт, а богатир з жахом повалився на землю. Ще один намагався штрикнути ворога списом, але він вихопив його, й вбив ним другого богатиря, після чого проштрикнув тупим кінцем  й цього. Четвертий богатир усе-таки зміг зайти з заду,  і з силою вдарити супротивника, але від його броні лише розлетілись  іскри. Поки богатир спантеличено стояв, менше секунди, Герцог розвернувся й вдарив його з небаченою силою, яку той не очікував. Пролунав хруст, і богатир впав без духу. П'ятий вистрілив у нього з лука, але Герцог піймав стрілу, й нею ж убив шостого богатиря, що теж намагався напасти ззаду. Потім він махнув плащем відбиваючи нову стрілу, й в кілька кроків опинився біля лучника. Одним могутнім ударом він відправив бідного на той світ. Ще двоє одночасно накинулись на Герцога з мечами, але той вивернувся, й схопивши їх за руки, проштрикнув кожного, їхніми ж руками. Дев'ятий з диким бойовим кличем вистрибнув до нього, розмахуючи булавою, з усією своєю богатирською міццю. Герцог кілька раз вивернувся. В останній раз богатир не розрахував сили, й булава вдарилася об підлогу, й застрягла там. Цієї невеличкої заминки Герцогу  вистачило, щоб розправитись із богатирем. Останній метнув у ворога свою булаву, але той спіймав її майже не дивлячись, й блискавично кинув назад. Удар був такий сильний, що в хлопця не було шансів вижити. 
       Усе це Герцог виробляв спокійно і виважено. Майже без різких рухів. Зараз він подивився в очі Чорномору:
        - Не ті зараз богатирі. Ти що, перестав їх учити?
       Чорномору відняло мову. Розлютована решта богатирів вже кинулась в бій. 
       - Не варто гаяти на них час - промовив Герцог, і махнув рукою.  - Ми зібралися тут не для битви з учнями.
     В кімнаті на мить стало темно. Коли світло повернулося, усі богатирі лежали мертві. Самі вони були бліді, а вени почорніли. 
     Чорномор з жахом впав на коліна перед своїми мертвими учнями, братами, дітьми! 
     - Ні... НІ! - Кричав він, ковтаючи сльози. Врешті він схилив голову, й тихо тужив.
     Князь Віктор розлютовано дістав меча, й гаркнув, розбризкуючи слину: 
       - Я тебе вб'ю, смерд! Твоя голова буде прикрашати ворота моєї столиці! 
      Не гаючи часу він кинувся на Герцога. Віктор був спритним, та й сили трохи мав. Його супротивник лише вивертався.
       - Віктор Ярославович! Величний правитель, і могутній воїн. Я чув про вас - сказав Герцог, вивертаючись. - Прийму за честь, завершити ваш шлях! 
   Князь розлютувався ще більше! Він зробив відволікаючий удар, а потім перестрибнув за спину ворогу, після чого завдав удар. Його супротивник устиг вивернутись, тому удар прийшовся на передню броню, і був такий потужний, що проробив у ній діру. Після цього, остерігаючись удару, князь відступив. Герцог не зводив з нього очей, але особливо нічого не робив, лише дивився, неначе в душу. 
       Віктору від цього було моторошно, і це його ще більше злило. 
      З тріщини в броні потекла кров, але Герцог не звертав уваги, лише проказав:
     - Воістину, ви могутній воїн - зараз він дістав із піхов свого меча, гострого як лезо, темного як ніч. - Але від мене залежить доля Континенту, і я не можу вам піддатись більше ніж зараз, вибачте. 
     Князь напружився, очікуючи нападу. Але його не сталося. Герцог продовжував дивитися в очі своєму ворогу. Дві чорні діри не зводились з нього. Князь наповнювався панікою, страхом, а заразом і гнівом! 
        Врешті-решт Віктор не витримав, і кинувся на Герцога з криком: 
           - За Вовчинськ! 
         Герцог  не рухався. І князь з легкість штрикнув у нього мечем... Але в останній момент Герцог трохи відсунувся в ліву сторону, й махнув своїм.
       Князь скрикнув, й накинувся  на супротивника з новою силою. Але той лише спокійно відбивав удари й відходив крок за кроком назад. 
     Віктор рухався все повільніше, руки слабо тримали зброю. З рештою меч впав на закривавлену підлогу. Він поглянув на свою рану. Величезний поріз  мало не перерубував його на дві частини. Князь намагався щось сказати, але сил вже не було й на це. Похитнувшись, він упав, й в останні свої секунди безпорадно дивився у стелю.
      Чорномор нарешті підвів голову. І виявив, що залишився сам на сам із Герцогом Тіней. Навколо було стільки трупів його друзів, що він не міг зупинити сльози.  
       Винуватець усього цього стояв прямо навпроти, тільки махнути булавою! 
        - Неприємно, чи не так? Коли твоїх рідних вбивають! - голос Герцога став якось незвично жорстоким. - Це спустошує. Вона хотіла жити не менше ніж твої богатирі, чи ти зараз... І ніщо не змогло її врятувати!..  Але я тобі вдячний. Завдяки тобі я все зрозумів!  Завдяки тобі я подарую Континенту Тінь!
        - То все це, лише хрестовий похід? - тремтячим від люті та болю голосом промовив Чорномор.
            - І якщо ти приймеш віру в Тінь, то я пробачу тобі. - Холодно продовжив Герцог.
           - Я тебе порву!!! - викрикнув богатир, й стрибнув на Герцога. Він розмахував булавою, іноді змітаючи стіни навколо. Герцог вивертався, явно насолоджуючись моментом.  Так пройшло кілька хвилин. 
            - Як не прикро це визнавати - промовив зрештою Герцог - а битва з тобою не набагато цікавіша від битви з твоїми учнями. Схоже, що час настав.
            Він перестав вивертатись, і зупинився на одному місці.
            Чорномор підстрибнув, зосереджуючи всю свою силу, і всю свою вагу в булаві, та завдав удару. Зі стелі посипався пил. Підлога затріщала.  Булава розпалася на друзки. 
            Богатир намагався розгледіти хоч щось крізь мокрі очі й хмару пилу. Нарешті він побачив. Шматки броні на руках у Герцога впали на підлогу. Сам же він, здається, зовсім цілий. 
             Нарешті він прошепотів:
            - Моя черга! - З цими словами він схопив Чорномора за шию. Богатир не встиг зреагувати, як Герцог здавив кулак. Почувся страшенний тріск. І бездиханне тіло богатиря, з гуркотом впало на землю.
                                      * * *
           Все затихло. Щойно Никифор чув із фортеці крики солдатів, а тепер все. Альберт і Яга теж вдивлялися разом із ним у ворота. 
           З відти віяв темний димок, з якого повільно виходили Жреці Тіней. 
              - Ні! - в один голос прошепотіли друзі. 
       Жреці виструнчились  біля воріт, з яких зараз виходив сам Герцог тіней. В руках він тримав якісь незрозумілі речі.  
          Нарешті він повністю вийшов з воріт, й підвів погляд на гору. Там, поряд із Никифором стояли мало не всі хто був у таборі.
          Герцог загукав. Не дивлячись на відстань, його було добре чутно. Схоже, знову якісь фокуси:
           - Я - Герцог Тіней. Як бачите, у вас не вийшло. Ось ваші славетні герої! - він підняв руки, і тепер усі зрозуміли, що в них він тримав голови Чорномора та князя Віктора! - мені не потрібні зайві жертви. А серед вас немало простого люду, що уявлення не має, як воювати. Тому я дам вам шанс, або прийняти віру в Тінь, або ж просто піти. На те, щоб залишити пагорб, у вас є година. Вирішувати вам. - після цих слів він повернувся, й пішов назад у фортецю, на ходу роздаючи розпорядження:
         - Продовжити будівництво! До того як ми завершимо захоплення Вовчинська, у нас уже повинна бути завершена перша Цитадель! Решті передайте, що ми скоро виступаємо.
              
          Деякий час Альберт, Яга і Никифор мовчки стояли. Нарешті Альберт запитав:
               - І що ж нам робити? - знявши питання з язика у всіх присутніх. 
               Никифор повернувся до людей, і промовив:
              - Відступати!... Знову...