Удар у відповідь!  

       
            Через якийсь момент дружинник уже стояв на вулиці. Війська супротивника оточили  Хатинку, яка була зараз намертво прип'ята канатами до землі. 
         Льодяні люди вагалися. Що робити з одним солдатом? Вбити, чи взяти в полон? 
         Сам Никифор теж не знав що робити. Поки на нього не нападали, він не наважувався провокувати, сподіваючись тягнути час. "Може хоч відьма здогадається як втекти?" - думав він. 
        Льодяні люди користувалися правом хазяїнів ситуації, і не надто поспішали, очікуючи розпоряджень командування. Так промайнуло хвилин п'ять. Я сказав "промайнуло"? Ні! Ці п'ять хвилин тягнулись нескінченно довго! В іншій ситуації це було б навіть смішно, але зараз...
     Нарешті якийсь вершник не витримав, і кинувся на Никифора. Той ледь-ледь вивернувся з під могутньої туші коня. Поки кінь рухався повз, дружинник схопив вершника і гарним ударом об землю "нейтралізував". Нерви й решти здали, і на нього рушила жива хвиля з розлючених воїнів.
       До Никифора залишалось пара кроків, і дехто вже заніс було сокиру, як перед ними з'явилося яскраве світло. Льодяні люди нажахано відступили. 
      Світло кілька раз дуже яскраво блимнуло, що навіть осліпило передні ряди, і нарешті потухло.
      З нього вийшов чоловік у червоному пальті, подібні Никифор бачив лише у князів чи бояр. А-а-а! Ну іще в чарівників...Чарівників?
      Так, без сумнівів - це був чарівник. Але якийсь надто молодий. На вигляд йому було не більше двадцяти. Під носом красувалися ледь-ледь помітні, тонкі рудуваті вуса. Волосся теж було рудувато-коричневе. Зелені очі трохи іскрили блискавками після телепортації.
     Чарівник вистрілив у натовп блискавками. Когось відкинуло, хтось відступив сам. Никифор не став гаяти часу, і одразу підскочив до Хатинки. Кілька разів махнувши мечем, він звільнив її від путів.
      - Вставай рідненька! Час вшиватись - гукнув він, і схопився за поруччя ґанку. 
       Хатинці двічі повторювати не довелося. Вона враз стала на ноги, й почала струшувати з себе залишки мотузок.
       Нек поглянув на чарівника, і помітив, що той все рідше стріляє, і якось дивно хилитається.
     "Невже сили закінчуються? Що за чарівник такий!" - роздратовано подумав він і стрибнув до нього. 
      Ззаду на чарівника вже замахнувся мечем якийсь солдат, але Никифор виявився швидшим, тому за мить той упав без духу.  
      Чарівник слабо повернувся, і неначе п'яний замахнувся на дружинника. Нек перехопив його руку і закинув хлопця собі на спину. 
   Льодяні люди розлючено продовжили напад, але дружинник із чарівником на плечах уже так-сяк забрався на ґанок Хатинки, і вона одразу дала  навтьоки. 
    - Чорт забирай! На таких рятівниках і тримається континент! - буркнув відхекуючись Никифор, махнувши рукою в сторону чарівника. 
        Той уже начебто оговтавшись оглядався довкола. 
      - Я сподіваюсь, Хатинка навчиться вже дивитись під ноги! - гукнув дружинник у середину. 
       - Якби ще у неї було чим дивитись! - гукнула Яга. - Хатинка і так непогано користується слухом, хоча чорт його знає, звідки він у неї! 
           Нарешті Яга звернула увагу на чарівника:
      - О! Альберт! А я вже думала, що ти кинув нас напризволяще! 
      Альберт ледь міг тримати голову, але все ж таки відповів: 
        - Я і так прибув одразу як побачив твоє повідомлення! І схоже, досить вчасно! - гордо протягнув він останні слова, перед тим як втратити свідомість. 
      І поки Никифор і Яга перекладали його на ліжко, Хатинка швидко несла їх в далечину.
                                      
                                              * * *
      Попіл розвіювався вітром, утворюючи хмари. Льодяні люди заклопотано бігали довкола. 
       Серед цього всього ходив чоловік у мантії, і задоволено слідкував за роботою. Результат вражає! За півтори доби вдалося буквально зрівняти з землею Степове. Замість пагорба, тут тепер красувалась рівнина. Вражає, на що здатні льодяні люди в купі! Без магії теж не обійшлось звісно, але основну роботу виконали робітники. 
     Пил недоречно потрапив людині в мантії до очей. Чоловік кинувся роздратовано розтирати їх. Коли він нарешті закінчив з цим, то помітив якийсь силует в хмарі попелу. Чоловік насторожено витягнув шию, намагаючись зрозуміти...
      Із за хмари вийшов чоловік, весь у темних обладунках. Його шолом увінчувало величезне чорне перо, а очі світилися темрявою!
      Чоловік у мантії з повагою схилив голову, і промовив:
                 - Пітьма нас породила!
           -...В пітьму ми й повернемось. - Продовжив Герцог. - Я прийшов не просто побазікати. 
         - Так, так, звичайно! - трохи налякано пробурмотів чоловік. - Усе готово! Можемо рухатись далі.
         Герцог обвів поглядом свіжу рівнину. Потім промовив:
                 - Цього достатньо. Перекажи іншим жрецям, щоб починали будівництво.  Нехай під'єднають усіх, хто в змозі класти цеглу. В найкоротший термін у нас уже повинні бути які-не-які укріплення. Тисяч з десять солдатів нехай ідуть далі напівдень. І відправте гінця в гори. Нехай підкріплення вже нападають по всій лінії кордону. Нам потрібно виграти якомога більше часу.
          Герцог повернувся, і збирався вже йти, але жрець боязко звернувся до нього:
          - Пане, але ж, це всього лише вовчинці! Без своїх дорогоцінних дружинників їм нічого нам протиставити! 
     Герцог зупинився і витримав паузу в кілька секунд.  Жрець подумав, що чимось розізлив його, і прикушуючи язика мріяв провалитись під землю. Нарешті Герцог абсолютно спокійно кинув:
         - Так, ти правий. Але вони змогли! - він не підіймав голосу, лише наголосив на останніх словах. І ця спокійність навіть більше лякала.  - один дружинник зміг організувати оборону невеличкого села так, що ви не могли прорватися кілька годин. Чи багато ми змогли протиставити? 
         - Але ж, ми просто не використали усю свою міць! - задер підборіддя жрець.
         - Якщо нам потрібна уся міць... - при цих словах він повернувся і спокійною ходою підходив до жреця. - ...щоб подолати кількох селян... - він уже стояв біля жреця і дивився йому в очі... - то кепська з нас армія, чи не так?
         Замість пару, з пітьми шолома йшло холодне повітря, яке боляче врізалось в обличчя жреця. Навіть з такої відстані розгледіти обличчя в пітьмі шолому було неможливо, але очі, які неначе пожирали світло, дивилися йому в душу. Він думав, що ось-ось його з середини розірве. 
          - Отже, як я і сказав - так само спокійно продовжив Герцог. - нам потрібно бути напоготові. Недооцінений ворог може коштувати перемоги. А наша справа не витримає поразки! 
            Герцог нарешті повернувся, і ступив у нову хмару пилу. Жрець прикрився від нової порції попелу, який летів у обличчя, а коли хмара розсіялась, Герцога за нею не було.
           Жрець витер піт з чола, і намагаючись повернути горду поставу, рушив у бік табору. 
                                          
                                             * * * 
            Альберт потроху приходив до тями. Яга сиділа за своїм улюбленим місцем, і пускала кільця диму. Дружинник Стояв біля підвіконня й задумливо точив сокиру. 
         Яга звернула увагу на Альберта, й відсторонено промовила:
                 - Він прокинувся.
           - І скільки я був у відключці? - Потираючи скроні запитав чарівник.
              - Дві доби.  -  Відповів, кладучи сокиру, Нек.
           - Чорт! Напевно вже до початку уроків не встигну! - вигукнув він. 
           - То ти ще тільки вчишся на чарівника? - перепитав Нек.
           Хлопець не спішив відповідати, а лиш поплентався до печі. 
           - Так, він ще тільки вчиться  -  роздратовано, але досі наче в тумані відповіла Яга  -  і треба сказати, досить  ліниво й бездарно! 
          - Гей! Мені... Більхе подхобається... - намагався щось відповісти він, наповнивши рота якимись пиріжками з печі, про існування яких усі присутні вже й не пам'ятали. 
        - Скільки разів казала, дурбецало! Не балакай з повним ротом!  - ще більш роздратовано, повертаючись в наш світ гукнула відьма.
       - Мені більше подобається вивчати історію усіляких магічних штук, а не зазубрювати  заклинання - пояснив Альберт.
        - Так! А якби ти більше практикувався, то не корчив би з себе помираючого лебедя кожен раз коли  телепортуєшся! 
     Хлопець не мав ні сил, ні бажання сперечатись. Запанувала тиша, яку порушувало лише плямкання Альберта. 
        - Так чи інакше. - нарешті заговорив Никифор. - врешті ти врятував нас, і на вдячність дружинника можеш розраховувати. 
       Альберт кивнув, мовляв, подяка прийнята. А потім, добре пережувавши черговий пиріжок, перепитав:
            - То ти дружинник? 
            - Так 
            - І де ж уся ваша братія?   
        Никифор на мить закляк. Але лише на мить, після чого сухо промовив:
            - Усі загинули
      Альберт похлинувся і почав дико кашляти. Потім пильно подивився на обличчя Никифора, намагаючись упіймати жарт в його словах, але його там не було.
             Нарешті він випрямився, і зітхнув:
            - Зрозуміло... Отже, все ще гірше ніж я думав! Я своїми очима бачив цифри в переписі жителів Смертельного Гірного Хребта! А тепер, коли з'ясувалося, що зі славнозвісної Дружини князя Віктора залишився лише один солдат!.. 
           Деякий час Альберт стурбовано ходив туди-сюди по хаті. Нарешті він вигукнув:
      - Та хто вони взагалі такі! Звідки в аборигенів  нормальна зброя!?
            - Я підозрюю, що все це їм дав такий-то Герцог Тіней.  -  сказав Никифор - А також, він дав їм якусь... Віру в Тінь?  
            - В Тінь? Ну то не страшно. Це одна з тих релігій, які нічого не варті.  -  трохи піднісся чарівник. 
           - А тепер можна пояснити? Бо я із усіх цих релігійних приколів чув лише щось про Адама та яблуко. 
       Альберт  роздратовано зітхнув і кинувся роз'ясняти:
      - Я сподіваюсь, що вас у ваших казармах хоча б навчили, що на материку існує велика кількість релігій. Вони працюють, завдяки над істотам - Богам. У свій час вони передавали частину сили своїм вірянам, таким чином підкріпляючи віру силою. Колись жив десь тут такий собі звичайний хлопець, і так сталося, що він народився із силою контролювати пітьму. І стали його називати - Тінь. Хоча він не був Богом, його сили згодом вистачало, щоб створювати зірки... або руйнувати. Він це розумів, і оскільки сам по собі був хорошим хлопцем, то вирішив що повинен розібратися у своїй силі, перш ніж використовувати. Тому Тінь вирушив у підземелля, настільки глибокі, що навіть Копачі й Чорти не оселялися там. І досі  його ніхто не бачив. Одні кажуть, що оскільки він не був Богом, то цілком міг постаріти й вмерти, а інші стверджують, що якраз завдяки тому, що його сила перевершує сили усіх Богів, він цілком міг вижити. Але то інша історія. Суть в тому, що перед зникненням, він був популярним, і сам того не знаючи створив релігію, але, оскільки він не передавав нікому з вірян частину своєї сили, щоб той ніс віру в Тінь іншим, то й релігія не може працювати, і являє собою звичайну віру. 
       - Це все, звісно добре - промовив Никифор після невеликої паузи - але я своїми очима бачив, як Герцог Тіней використовував силу Тіні. Він убив дияволо-поклонників якимись тіньовими лезами! 
           - Можливо тобі в темряві привиділось - відмахнувся Альберт.
          - Можливо  -  згодився Нек  -  я на цьому не знаюся. Але нам треба розв'язувати нагальні проблеми.  
           Усі присутні звернулися в слух.  
       - Льодяні люди продовжують наступ. Дружина розбита, ополченці не допоможуть, а союзні держави ще хтозна чи прийдуть на поміч. Я довго думав над цим, і  дійшов висновку, що нам залишається лише рятуватися. 
        Ми повинні рухатися вглиб Вовчинська, й закликати до евакуації усіх кого зустрінемо. Якомога більше людей повинно відступити. Можливо у Лукомор'я? Головне врятувати усіх кого зможемо. 
     - А це входить у нашу юрисдикцію? - перепитав усміхаючись Альберт - хіба нам відповідати  за усіх цих людей? 
         - Це входить у "юрисдикцію" кожного, хто має силу  й можливість допомогти. - суворо відповів дружинник. - Я розумію, для вас ця країна й ці люди нічого не означають, але для мене - навпаки. Наразі лише у нас є можливість хоч якось допомогти й, чорт забирай, я зроблю все, що доведеться! 
         Альберт вже давно перестав усміхатись, і тепер просто мовчки дивився на дружинника. Нарешті промовив:
        - Добре-добре! Я допоможу. Однак додому ще не скоро попаду, та й  мене відрахували вже, напевно. А так, зроблю добру справу.  
      Яга загадково скривилась, але встала зі стільця й промовила:
         - Ми з тобою Чіпко! Дехто спалив наше попереднье місце проживання, й ми все одно не сидітимемо на одному місці!  
            За цих слів Хатинка згідно кудкудакнула. 
           - Що ж, якщо все вирішено - усміхнувся Никифор - то нумо вирушаймо! У нас не так багато часу! 
  
                                              * * *
        Метелик відірвався від квітки й полетів далі. Не поспішаючи, граціозно він описував круги над клумбами, раз у раз відволікаючись на інших метеликів. Все це утворювало чаруюче-спокійну атмосферу. Проте Ян уже втрачав терпіння. 
            Врешті-решт він звернувся до батька:
            - Ми чекаємо її вже цілу годину. Невже нам потрібна її присутність при обговорюванні важливих справ?
            Чорномор слабо усміхнувся й суворо промовив:
            - Так, потрібна. Вона як-не-як мій спадкоємець! 
         Ян ледь скривився, але не подав знаку і лиш промовив:
           - Ваша воля, батьку.
      Нарешті  в  сад  забігла дівчина. Ще здалеку вона вигукнула:
           - Вибачте за запізнення! 
        - Нічого. Нам корисно виходити на свіже повітря. Але наступного разу не запізнюйся Зорю! - усміхнувся Чорномор.
           - Ну, а тепер ми почнемо? -  перепитав Ян.
         - Так. - погодився богатир - Отже, я погукав вас, щоб увести в курс справи. Кілька годин тому до мене приїхав гінець із Вовчинська. Він повідомив, що майже два тижні тому на його країну напали. Схоже, хтось направив льодяних людей на сучасний рівень розвитку. Зі своєю силою, в купі зі знаннями вони є досить сильними супротивниками. Кинути своїх союзників напризволяще ми не можемо, тому я збираю армію. Також я вирішив зібрати своїх богатирів і очолити їх в поході. 
          Зоря уважно слухала, а Ян одразу кинувся запитувати:
           - І в чому наша роль?
          Чорномор поклав руку йому на плече:
     - На час моєї відсутності хтось повинен керувати Лукомор'ям. Я хочу, щоб ти, прослідкував за Зорею, поки вона підмінить мене.
          Ян розчаровано опустив погляд. Зоря вигукнула:
         - Тату! Ти думаєш, що я впораюсь?
        - Я знаю, що ти впораєшся! Тим більше тобі допоможе Ян, так синку?
         Ян видавив із себе посмішку: 
         - Так, батьку. Під моїм наглядом все буде добре. 
         Чорномор з гордістю розглянув своїх дітей і промовив:
        - Я вірю, що Лукомор'я в надійних руках! Наразі маю йти готуватися до походу. Старі кістки треба довше підготовлювати. 
         Так, хоч богатирська сила уповільнювала старіння, все одно пройшло досить багато часу й срібло потроху захоплює волосся богатиря, та численні шрами й зморшки добре виділяються на обличчі. "Так чи інакше, він старіє" - сумно подумала Зоря, дивлячись на зникаючу за деревами фігуру батька.
      Трохи постоявши на місці, вона теж пішла. Ян залишився сам на сам зі своїми думками. 
         Пустився дощ, тому метелики всі полетіли.
                                 
                                         * * *
          - Безнадійно! - зітхнула Яга. 
         Вони цілий тиждень збирали усіх жителів навколишніх земель. На диво оперативно вони всі збрились в одну купу. Декілька тисяч людей евакуювалися і зібрались разом. Але їх швидкість була катастрофічно малою.
     - Ні! Це АБСОЛЮТНО безнадійно! - вигукнув Альберт.  -  Не сьогодні-завтра військо льодяних людей дожене нас! Якби я тільки б встиг повністю відновити сили й використати телепорт, але моїх здібностей однак не вистачить на таку купу людей! 
      Відьма і чарівник запитально подивилися на Никифора.  
   Він задумливо дивився у вікно. Хатинка стояла на пагорбі,  з якого відкривався хороший огляд на тисячі людей, які зараз влаштували привал. 
    Молоді чи то заклопотано готували обід, чи то зажурливо сиділи й подивлялися назад. Старці або безпомічно мовчки проклинали долю, або співали сумних пісень про стародавні часи. Діти грали між собою з палицями, уявляючи себе грізними воїнами. 
       "Хвала богам, що вони не знають, що таке війна" - подумав Нек і поглянув на свою руку. Вона була темною, від засохлої крові, яку за всі ці дні він так і не знайшов часу змити. Але він дивився  не на неї. Погляд його був прикований до п'яти маленьких шрамів на зап'ясті.
      Він здригнувся, й похмуро поглянув на своїх супутників.
      - Їм не втекти. - з рештою прошепотів він - Потрібно затримати війська Герцога. 
     Альберт, який вже давно перемкнувся на казанок з кашею, обачно зупинив ложку на пів шляху до рота, щоб знову не похлинутись. 
       - Ти ж розумієш, що в ослаблого чарівника, старої каліки, одного вояки, й напів-хатинки нема шансів проти багатотисячного війська. 
      - Поки ми йшли, я набачив зручну долину, в якій нам буде легше стримувати їх. Нам просто треба трохи більше помічників.
        З цими словами Нек вийшов на вулицю. Деякий час він оглядав людей навколо. А потім вигукнув:
      - Слухайте! Слухайте всі! - люди здивовано звернули свої погляди на нього. Коли він впевнився, що достатньо людей слухають, то продовжив - Я Никифор Піддубний! Останній з дружинників! Я змусив вас йти за мною, щоб врятуватись від ворога, але це не допоможе! - серед натовпу пішло стурбоване гомоніння.  -  ми йдемо надто повільно. Тому ми вирішили, зібрати добровольців, й затримати льодяних людей. Усі хто знається на війні, або має достатню силу для неї, нехай допоможе врятувати своїх дітей! Своїх батьків! Свою сім'ю! Я впевнений, що ви хочете помогти! 
           Запанувала відносна тиша. Нарешті хтось вигукнув:
            - Ти сказав "ми", хто ще з нами?
       Никифор подивився в бік Хатинки. Альберт і Яга мовчки спостерігали. Дружинник махнув їм рукою, і вони неохоче підійшли ближче. 
       - З нами Хатинка на курячих ніжках - безстрашна і майже неприступна бойова сила! - при цих словах Хатинка гордо продефілювала ближче. - Також з нами Баба Яга! Природжена відьма з необмеженим запасом чарівних настоянок, та хімічної зброї. - відьма гордо виструнчилась за спиною Никифора. - І, звісно, могутній чарівник із самої Вежі Магічних Знань в Лукомор'ї! Довірена особа самого Отця Магії! - Альберт схрестив руки на грудях, намагаючись не видавати своєї гордості. - А разом з вами, нас буде не зупинити! 
        В очах людей з'явилась надія. По рядах пішов радісний гомін. З гурту в бік Хатинки почала виходити купа людей. Скоро навколо неї зібрався гурт готових допомогти "славетним героям". 
          Альберт прошепотів на вухо Никифору:
      - Тільки от я сумніваюсь, що отець магії принаймні підозрює про моє існування. 
        - Це зараз не важливо. - відмахнувся Никифор - головне, щоб вони повірили, в те що шанси є.
          Наступну годину добровольці збирали з інших людей коней, щоб вирушити разом із Никифором і його братією до місця бою. Яга сиділа на ґанку й курила люльку, спостерігаючи за метушнею серед людей.  Некифор давав розпорядження кільком молодим людям. Раптом з будинку вилетів Альберт,  і мало не збив  його з ніг.
             - Зачекай Чіпко! - заскоромовив чарівник. - Мене типу надихнула твоя промова, і я порився у (позиченій мною з бібліотеки магії) книзі історій магії. 
             - Ти хотів сказати - вкраденій? - зауважила Яга.
        - Я сказав що сказав! - огризнувся Альберт і продовжив - в цій книжці є історії використання най потужніших заклинань! І я знайшов одне, на яке треба менше всього сили. Називається "Вогняна земля"! За допомогою нього можна підпалити гектари землі навіть з моєю силою! Тепер все що нам треба, так це утримувати льодяних людей у тій твоїй долині, поки я читаю заклинання. 
        - Так це ж чудово! - радісно вигукнув Никифор - і довго ти його будеш читати? 
            - Хвилин десять.
            - ???
          - Я тобі казала, дурбецало! - Вигукнула Яга - підтягни швидкість читання!
         - Не в тім річ! Мова магії складна, і це заклинання на пів сторінки, отже й час такий.
          - Все це все одно  краще, ніж просто утримувати їх. - промовив Нек.
           - Пане дружинник! 
     Усі розвернулись. Якийсь хлопець звертався до Никифора:
           - Ми готові, коли вирушаємо?
           Усі присутні перезирнулись.
          - Прямо зараз! - зітхнув Никифор
      
                              * * * 
         Два дні по тому, вісім з копійками сотень людей укріпилися кількома кілометрами північніше звідти.
           Військо стояло на підвищенні, а знизу відкривалась долина, на горизонті якої вже виднілися темні силуети. 
      Лучники, стрільці, копійники, розмістилися на найвищій точці уступу. Решта чекала ворогів  за кількасот метрів, там де підйом менш крутий.
            Никифор оглянув своє військо й подивився на тих хто наближався. Чудом, на них шли не ті легіони льодяних людей, що раніше. Але й цих було достатньо. Дружинник прикинув, що їх там не менше дев'яти, може десяти тисяч.  
             Все одно в десять раз більше ніж вовчинців, але вся надія була на Альберта.
        Чарівнику потрібно досить багато сил, на використання заклинань. Тому Альберт весь цей час спав, і лиш нещодавно його розбудили, і з того часу він весь час щось жує. Нарешті він підійшов до Никифора, ретельно пережував залишки якогось пиріжка, витер руки об свою мантію й дістав із сумки товстезну книгу. 
    - Отже, так!..   -   промовив він, гортаючи сторінки   -  ...мені потрібно  приблизно десять хвилин, щоб прочитати заклинання, й підсмажити цих тварюк. 
          - Добре! - кивнув Нек - дій!
      Альберт нарешті знайшов потрібну сторінку й сів на землю, поклавши книгу на коліна. 
       Між тим льодяні люди побачили укріплення вовчинців, й на повній швидкості рушили на них.
      Чарівник відкашлявся й почав читати якусь абракадабру.
     Никифор почув свист, й озирнувся. Яга махала йому, гукаючи в Хатинку. 
         Коли він зайшов туди, вона звернулася до нього:
      - Ті пройдисвіти зараз почнуть підійматися схилом, треба відвернути їх увагу!
       Дружинник погодився, й  погукав у Хатинку ще кількох лучників. Вона підвелася й погнала вниз однім зі схилів. Льодяні люди, майже не відчуваючи втрат, вже наблизились до перших укріплень. Але ледь встигли вивернутись, коли на них наскочила Хатинка. Вона продовжила протоптуватися вглиб ворожих лав. Частина льодяних людей залишилась насідати на барикади, але їх сили не вистачало пробити укріплення.  А решта намагалася взяти в кільце й зупинити "пекельний будинок". 
     Хатинка досить ефективно давила ворогів, а лучники стріляли прямо звідти. Никифор періодично кидав різні зілля. Спантеличені льодяні люди то відбивалися від стріл, що летіли на них дощем з гори, то намагалися зупинити Хатинку. Дехто намагався натягнути мотузку, щоб перекинути машину смерті, але схоже, Хатинка запам'ятала звук натягування мотузки, й обережно обминала перешкоди. 
     Люди на горі бачили, як Хатинка спритно обдурює льодяних людей, й з новою силою закидували ворога снарядами. 
      Один із лучників на Хатинці "зняв" чергову льодяну людину, й пустив руку за новою стрілою, як раптом почув поряд дивний звук. Він подивився в ту сторону, й побачив людину в чорній мантії. Перш ніж він зміг щось сказати, його проткнуло темним лезом, і бездиханне тіло  випало. Усі інші на ґанку побачили це, й випустили в нього стріли.
     Але той створив навпроти себе тіньовий щит. Спантеличені лучники могли б уже й попрощатися з життям, але незнайомця збив з ніг Никифор. Чоловік випав за ґанок. 
             - Це і є Герцог? - запитала Яга.
            - Ні, це хтось інший. - зосереджено відмахнувся Нек. 
            Він підійшов до поруччя, й переглянув через нього.
         Раптом звідти вистрибнув жрець, і схопив Никифора. В наступну мить дружинник зустрівся із землею. Почувся хруст, який віддав болем у все тіло. 
           Жрець заліз на ґанок, і задоволено дивився, як серед натовпу його воїнів зникає дружинник. Коли він розвернувся, навпроти нього стояла бабця.
          - Ти не спрів,  у таку спеку в мантії ходити? - промовила Яга  -  ось, освіжись! - вигукнула раптом вона, й плеснула йому в обличчя із якоїсь колби. Він скрикнув з болю, й розчинився в повітрі, залишаючи після себе лиш хмари чорного диму. Схоже з дуру телепортувався. Раптом один із лучників вигукнув:
          - Дивіться! 
         Він показував на землю. І справді, від неї йшов пар. Схоже, що заклинання Альберта почало працювати!
    - Трясця! Чіпка! - Роздратовано вигукнула Яга.  -  Хатинко, зможеш його вчути? 
        Хатинці двічі повторювати не довелось. Вона на кілька секунд зупинилась. Потім, неначе щось знайшла, й розвернулась. 
        Біль був невимовний, але Никифор за довгі роки до нього звик. Більше турбувало, що земля нагрівається. Нек підвівся, і виявилось, що він оточений льодяними людьми. Один із них наскочив на нього, замахнувшись мечем. Никифор заблокував удар своїм, але ледь не впав, під цим могутнім ударом. Поки він намагався стримати натиск цього велетня, ззаду на нього замахнувся інший. Дружинник устиг вихопити сокиру, й зачепити нею його меч. З боків наближались й інші. Раптом він перестав опиратись і відскочив. Ці двоє напоролись один на одного, і за ті пів секунди, поки вони не розуміли що сталося, Никифор  відтяв їм голови. На нього наскочили інші льодяні люди, але він вистрибнув, і схопився за поручень, Хатинки, що пробігала тут. 
       -  Пора вшиватись!  - Вигукнула Яга.
     - Згоден - скоріше видихнув, ніж сказав Никифор, намагаючись подолати біль у спині.
       Хатинка на повній швидкості рушила до гори, і якраз вчасно, бо на землі почали з'являтися перші язички полум'я, і коли хатинка заскочила на гору, Альберт полегшено прочитав останній символ. 
     В долину наче залили гігантський глечик лави. Все захопив вогонь!
     Льодяні люди загинули швидко. Можливо навіть швидше, ніж встигли відчути біль. 
      Вогонь палав кілька хвилин, а потім потух. Залишки льодяних людей відступали. А вовчинці святкували першу перемогу!