Оборона Степового!

    За кілька хвилин Нек уже був біля Хатинки. Хутко заскочивши туди, він схопив зі стола лампу і почав обнишпорювати все під своїм ліжком. 
           - Ну що там? - Нарешті запитала Яга.
      - З гір спускаються льодяні люди, і вони зробили нечуваний стрибок у розвитку, від списів та каменів, до мечів і броні з  чорної руди! Ще вони тепер прийняли якусь релігію - Тіні, здається. Збираються йти напівдень і випалювати все, для якоїсь побудови!  -  Все це Нек розповідав, попутно витягуючи з під ліжка свої речі: Сокира, щит, п'ять метальних ножів, мішечок з травами, та кілька особистих речей. 
             - То, що ти зібрався робити? - Поцікавилась відьма.
             - Я повинен попередити Вовчинськ! 
        - Навіщо? Якщо вони дізнаються, яким чином ти вцілів, тобі кінець! 
            Никифор  зупинився у дверях і повернувся до неї:
       - Якщо одному дружиннику треба загинути, щоб уціліла ціла країна, то хай так! 
        - Добре, як ти збираєшся пройти повз русалок і німф? В останній раз коли ти з ними зустрівся, мені мало не по шматочках довелося тебе збирати!  - Намагалася достукатись до голосу здорового глузду Яга.
        - І що ти пропонуєш? Просто здатися? Чи в тебе десь завалялося кілька коней? 
         - Ні, що ти! - Усміхнулася вона, і підійшла до печі. Потім поплескала по ній та проказала:
           - Давай рідненька! У нас ранкова пробіжка!
      Хатинка похитнулась, піднялася, з просоння здригнулась, що Нек з Ягою ледь не впали, й понеслася у бік Болотного графства. 
             - А я думав, що вона уже не ходить! - гукнув через хату Никифор, намагаючись не впасти.
            - Хе. Вона ще своїми ногами на наших могилах потанцює!  -  відповіла Яга.
            Буквально через лічені хвилини, Хатинка  вже брела через болото. Нажахані  місцеві жителі  з  криками тікали, хоча деякі намагались чимось кидати в неї. 
           Ще через п'ять хвилин Хатинка вже обтрушувалась на іншому березі, та бігла вперед.
       - А тепер, небезпечна зона. - напружено сказав Никифор.
          Хатинка все так само бігла, трохи уповільнюючись деревами. Яга стояла біля вікна, з якого було видно напрямок руху, і трималася за підвіконня. Окрім гуркотіння Хатинки, ліс був абсолютно тихим.
            - Тут досить спокійно. - зауважила відьма.
            - Занадто спокійно - похмуро кинув Нек. 
       Наче в підтвердження його слів, двері з гуркотом розчинились, і в них з'явилась німфа. Вона вже натягнула стрілу в лук, і вистрілила у відьму. Никифор ледь устиг відштовхнути Ягу, і метнути в німфу сокиру. 
        Вона теж виявилась швидкою і змогла вивернутись, тому сокира влучила в плече. Та за цей час він устиг підскочити до неї, та влучним ударом у щелепу вирубити. Після чого викинути з ґанку. 
        Слідом за цим, Никифор зачинив двері на засув та звернувся до Яги:
           - Ти як?
         Вона якраз дивилася на стрілу, яка майже до половини встромилася в кам'яну стіну, й механічно мацала лоб, тримаючись за бік:
      - Можна було й не так сильно мене бити ногою! - буркнула вона.
       - "Гей! Ну вибач мені бабцю! Що я тобі життя врятував!"
             - От же ж! - кисло усміхнулась відьма.
           Між тим, по стінах і по даху почали стукотіти стріли. Одна пробила вікно, й встромилася біля ноги Никифора. Одразу за нею у вікно заскочила німфа, а за нею друга. 
          - Я краще посиджу - сказала Яга, глянувши на стрілу в стіні, й почала здиратись на піч. 
          Німфи обступили Нека, й погрожуючи махали в нього своїми ножами-мечами. Одна з них зробила випад, та він утихомирив її ударом з ноги, і продовживши дугу, вирубив й іншу. Після чого вдарив третю (яка вже майже перелізла через вікно) ручкою сокири.
       Покінчивши з цим, Никифор  викинув незваних гостей у вікно. 
      Деякий час нічого не відбувалось. Але в якийсь момент згори почали долинати  удари й шкрябання. Нек підвів погляд, і побачив, що німфи пробивають дах! Нарешті отвір став достатньо великим, щоб у нього заскочила одна із них. Вона застрибнула на його спину, і почала душити. Трохи спантеличений, Нек не встиг зреагувати. І ось вона дістала ніж, і приклала до його горла. 
        Він уже попрощався з життям, як позаду почувся гуркіт. Німфа спантеличено ослабила хватку, і цього було достатньо, щоб ударом з ліктя заспокоїти її. Никифор подивився назад. у німфи красувалась величезна шишка на голові, в руках у Яги залишився шматок від горщика, а на підлозі лежали гори уламків. 
          - Доведеться купити новий горщик! - бідкалася вона. Між цим вона протягнула йому колбу з невідомою сумішшю - Ось, кинь у стелю.
       Він так і зробив. За лічені секунди вона вкрилась товстим шаром льоду. Німфи стукотіли з того боку, але не могли його пробити. 
              - Скільки ми вже пройшли? - запитала відьма.
              Глянувши у вікно, Некифор невесело відповів:
             - Менше половини.
         - Шанси є! - Наче з надією, але теж невесело промовила вона.
            Як на зло, через лічені секунди Хатинка через щось спіткнулась, і покотилася вперед. Усе всередині поперекидало. Нек і Яга впали на стелю. 
             - Чіпко! Лови те зілля!!! - крикнула Яга.
         Він виструнчився, і схопив колбу коли вона майже впала.
             - Що це? 
            - Я називаю його "Бомбезна мікстура" 
            - Бомбезна кажеш? - задумався він.
                                    
                                               * * *
       Німфи обступили Хатинку й оперативно зв'язали їй ноги. Треба буде нагородити того, хто придумав натягнути між деревами мотузку. Тепер кілька дюжин німф стали кільцем навколо Хатинки, очікуючи. З середини не долинало ні звука. Нерви у всіх були натягнуті як струни. Через кілька хвилин вони луснули, і троє найсміливіших обережно підійшли до перевернутого ґанку. Тут їх хоробрість і закінчилась, тому до дверей підійшла одна. Кілька секунд вона тримала руку  в повітрі над ручкою дверей, збираючись з духом, і нарешті  взялася за неї. 
      Пролунав тріск, її разом з дверима відкинуло, із середини вистрибнув Никифор, і кинув щось у середину гурту німф. Пролунав вибух, усіх розкидало, і все навколо заповнив дим. 
         Дружинник без особливих труднощів впорався з тими, що були біля дверей і кинувся у гущу диму. Там він непомітно підбирався до своїх жертв і вирубав, після чого знову щезав у диму. Так кілька хвилин то там то тут в диму чулися крики. Він потроху розсіювався. Залишки німф обступили Никифора якраз тоді, коли він клав на землю одну із нейтралізованих жертв. Нек підвівся і напружився всім тілом. Трохи менше дюжини німф  тримали його під прицілом, натягнувши тятиву так, що та аж свистіла, смикаючись в напруженні. 
             Навколо Нека лежало кілька десятків німф. Деякі з них лаялись, але через біль не могли підвестися, деякі марили крізь "сон", а інші могли лиш важко дихати. 
        Ті що стояли на ногах, напружено намагались набачити хоч найменший його рух, щоб мати привід вистрілити. Він це розумів, тому не рухався майже буквально як статуя. Кілька німф вийшли зі строю і пішли до Хатинки, та двері були вже заморожені. 
       Запанувала тиша. Лише жалібне кудкудакання Хатинки й тріскотіння тятиви порушувало її. 
       Із за дерев вийшло ще з три дюжини німф на чолі яких йшла найвища, убрана в довге блискуче плаття, з високо піднятим носом. Край її плаття несли дві маленькі німфи. 
     Вона підійшла до натовпу, і  майже ніс у ніс до Никифора. Хоча всім своїм видом вона намагалася показати свою владу і безстрашність, але на очах відображався страх, коли вона випадково кидала погляд на усіх поранених.  
     Деякий час вона вивчала дружинника, а потім на ламаному вовчинському промовила:
        - Я - Меліна! Владарка цього лісу! Кілька місяців тому, ти й твої друзі вдерлися в мої володіння. Як ти знаєш, для них це погано скінчилось! Ми благородно відпустили тебе - при цих словах Нек кисло всміхнувся. - А тепер ти маєш сором повернутися сюди?  
       - Я лише намагався попередити свою країну! - відповів Никифор, дивлячись їй у вічі -  З півночі насувається армія, яка не збирається зупинятись, вона пройде далі і далі, щоб захопити все навколо! 
      Меліна не витримала його погляду, і задерла носа, сміючись:
      - Ха-ха-ха! З півночі? Невже ти думаєш, що ми повіримо в те, що льодяні люди раптом зібрались, і пішли походом сюди? З чим? З кам'яними сокирами й списами?
      - Такий собі Герцог Тіней об'єднав племена під єдиним прапором. - продовжив Нек - він дав їм сучасну зброю, броню, віру! Й вони не зупиняться! 
       Меліна вже майже знову почала сміятись, коли раптом з дерева спустилася німфа, і щось стурбовано розповіла володарці. Усі німфи повернулись на північ. Здаля долинав гуркіт і крики, десь аж на болотах. 
       Вже менш весело вона звернулася до Никифора:
     - Навіть якщо й так, ми знищимо їх згори, так само як вас! 
      - Їм не потрібні ні ці дерева, ні слава, як нашому князю, - похмуро сказав він - їм потрібна лише ця земля, і вони без вагань спалять цей ліс! 
       Усі навколо здригнулись, і наче в підтвердження його слів, далеко над болотом здійнялась величезна хмара диму. Меліна щось напружено гаркнула своїм підлеглим, і усі присутні німфи, що стояли на ногах майже блискавично видерлись на дерева і вирушили на північ. Потім вона щось сказала двом німфам що залишились, вказуючи на дружинника, і теж зникла в гущавині, разом зі своїми пажами. 
       Одна з них не вагаючись відпустила тятиву. Никифор вивернувся, а стріла лиш дряпнула йому брову. В цей момент вона вже натягнула іншу стрілу, та було вже пізно, і він гарним ударом у щелепу нейтралізував її, після чого розвернувся, дістаючи щит. Стріла якраз розлетілась об нього, і Нек підійшов та ним же й вирубив другу. 
         А далі за хвилину він уже звільнив Хатинку, й стукав у двері:
              - Бабцю, відчиняй! Це я! 
              Лід зашипів, і розтав. 
               - Живий? - Запитала Яга, викидуючи колбу.
           - Так-так  - махнув він, нашвидкуруч прилаштовуючи двері на своє законне місце. - треба рушати. Зараз німфам не до нас, Тіньові Імперці вже на болотах, і ось-ось візьмуться за ліс! 
          - Значить треба прискоритись. Чи не так, рідненька? - гукнула Яга. 
             Хатинка згідно кудкудакнула, і продовжила шлях. 
                                            * * *
        Через годину закінчився ліс. Хатинка вискочила на рівнину. Навколо були лиш степи, і тільки на горизонті виднілось якесь село на пагорбі, вкрите деревами. Але трохи ближче до лісу височіла величезна вежа, біля якої стояв табір охорони, а вздовж кордону метрів за сорок один від одного стояли стовпи, біля яких коли-не-коли проходжались сторожі.
          - Там видніється село - Степове. - промовив Никифор. 
          - Он воно що. - вдала зацікавленість Яга. - Давай уже попередимо цих бовдурів про загрозу і підемо геть! 
          Хатинка побігла до вежі. Ще здаля охорона помітила наближення величезної незрозумілої штуки, і в паніці почала готуватися до бою. Командир вже майже віддав наказ стріляти, як вона зупинилась. З неї вийшов Нек, розмахуючи руками:
              - Стійте! Не стріляйте! Я дружинник!
          - Дружинник? - недовірливо перепитав командир - я думав що вони всі уже врізали дубу.
               - Усі окрім мене. 
               - І як же ти врятувався?
               Нек на мить потупив погляд, і одразу відповів:
            - Це зараз не має значення! Головне те, що з півночі йде могутній ворог! - І Никифор розповів усе що знав. 
           Усі слухали дуже уважно, але з недовірою. Нарешті командир кисло всміхнувся:
         - Гарно розповідаєш, але повіває містичною легендою! Герцоги Тіней, чарівна еволюція льодяних людей, Імперія Тіней з незрозумілими намірами, ще й штучну релігію приплів! Молодець!  Гей, хлопці! Ану ж покажіть цьому "дружиннику", що ми робимо з казкарями.
     Двоє солдатів усміхнулися і сунули на Никифора, але швидше ніж може уловити людське око, він вихопив меч, і тут могла б і зчинитися бійка, коли з дверей вежі вийшов стурбований чоловік.
     - Цей каже правду! - гукнув він. - Ліс німф починає горіти! Там якась хмара з одягнених в чорні лати людей! 
     Командир спантеличено втупився в пустоту, намагаючись не зустрітись поглядом з Никифором, або з солдатами. 
         - Накажи послати гінця у найближче місто! - звернувся до нього Никифор - а також у сусідні вежі! Ми повинні стримати наступ льодяних людей до приходу підкріплення! Нам потрібні усі, хто в змозі тримати меч або лук. 
      Командир розлючено сплюнув, і гаркнув своїм солдатам:
        - Ви чули дружинника? Швидко по конях, і дістаньте мені  всіх хто є! І заїдьте до Степана Люльки! У нього одного є порох і вогнепал! 
       Декілька людей осідлали своїх коней і розлетілися по степу. Інші спантеличено стояли на місці.
            Командир очікуючи подивився на Некифора.
            Нарешті той промовив:
        - Чого стоїте? Нам потрібно влаштувати оборону! скажіть селянам, щоб укріпили підступи до села, приготували барикади! Степове стоїть на пагорбі, КОЛИ впаде перший етап захисту, його буде легше захищати.
       Він навмисне зробив наголос на слові "коли", бо тверезо оцінював їхні шанси. Без Дружини уся армія Вовчинська це ледь-ледь об учені солдати й звичайні ополченці, тільки що не каліки. А про цей район країни, де Степове це найбільше село, а найближче місто в трьох днях їзди звідси, можна взагалі мовчати. 
      - І притарабаньте сюди каміння, вози, усе, з чого можна зробити барикади, і починайте копати!
      - Що копати? - спантеличено перепитав якийсь молодий солдат.  
    - Могили трясця! Окопи копайте! - стомлено вигукнув Некифор. 
      Солдати не сміли сперечатися з дружинником, тому одразу кинулись до роботи.
            Нарешті лучник з вежі знову подав голос:
          - Льодяні люди йдуть дуже швидкими темпами! Через п'ять, максимум шість годин вони вже будуть тут!
       - Значить будемо молитись, щоб німфи завдали їм значного клопоту.  - похмуро зітхнув Нек.
        У всій цій метушні усі вже й забули про Хатинку. Зараз Яга задумливо потягувала з люльки на ґанку. Некифор поглянув на неї,  і гукнув:
        - А ти йди в село, дізнайся, які там у них є трави, і чи допоможуть вони тобі, нам потрібні найкорисніші зілля!
         Яга думала вже сперечатись, але командирський тон Никифора змусив помовчати. Вона мовчки зайшла у Хатинку, і та попрямувала до села.
             Робота закипіла!
                          
                                            * * *
         Никифор стояв на купі каміння і вдивлявся у ліс. Пройшло вже близько семи годин. З годину тому цей бік лісу загорівся, а зараз він спостерігав, як останні дерева падають, і по нім крокують льодяні люди. За цей час вовчинцям вдалося побудувати барикади біля Степового напівколом, а також викопати щось подібне до рову навколо. Найкращі стрільці зайняли позиції на вежі. За цей час встигло прийти підкріплення лише з однієї із сусідніх веж, і з трьох-чотирьох сусідніх сіл. Кожен напружено стискав свою зброю, будь то вили чи меч. 
         Армія тіні виструнчилась на горизонті, мало не на всю його довжину. Деякий час вони стояли так, здаля оцінюючи ситуацію.  Нарешті  їхня кіннота поїхала на пробний захід. 
        Командир віддав наказ стріляти. З вежі дощем полетіли стріли. Але вершники були добре захищені бронею. Лише деякі стріли змогли влучити у відкриті місця. Коли вершники вже були досить близько, люди на барикадах теж почали обстріл. Списи, стріли, камені, палиці, усе пішло в хід. Багато вершників падали зі своїх коней і гинули під їхніми ж копитами. Дехто досяг рову, і звідти відстрілювався, але це не зазнало успіху. Один сміливець перестрибнув через рів, але його кінь зламав ногу об каміння і впав. Коли лише менше половини вершників вже не стало, решта повернула назад. Схоже, що у випадку навіть такого провалу, вважається, що треба підключати й інших. 
       Вовчинці вже піднеслись духом, і були готові відбивати нову атаку. Раптом, із за натовпу льодяних людей полетіли вогняні кулі. Вони приєднали катапульти! Снаряд розтрощив стіну, і всіх хто стояв на ній. Потім полетіли ще. Через якусь мить в кільці барикад вже зяяло три величезні діри. 
      Ворог вирушив у атаку. Лучники  відкрили вогонь, і тепер вовчинці опинились під СПРАВЖНІМ дощем зі стріл! Поки всі тримали над головою щити, кіннота повернулася і почала жваво насідати на відкриті місця стіни. Ті хто міг - відбивали їх атаки. Це було нелегко, кожен із льодяних людей був під три метри у висоту, і мав неабияку силу. Поки наші були зайняті кіннотою і тим, щоб не зловити обличчям стрілу, піхота вже хвилею наскочила на стіну. Хтось помагав вершникам штурмувати проходи, а решта просто, майже вручну розбирала мур.
        Через хвилин тридцять ворог вже повністю прорвався на цей бік стіни. Никифор був серед цього божевілля. Льодяні люди навколо розкидають вовчинців як кошенят. Раптом із хмари пилу вистрибнув один із них і налетів на нього. Нек заблокував удар своїм мечем. Почувся тріск, і він не міг точно сказати, це тріщав меч, чи його власний хребет? Льодяний чоловік користувався перевагою в розмірах і вазі, й насідав на Некифора, намагаючись або змусити випустити меч, або ж переламати (меч, або Никифора). 
      Це вже був не звичайний воїн, німфа чи русалка. Перебороти цього здорованя буде важко... Чи?...
       Майже вдвічі зігнувшись під натиском його меча, Никифор раптом вислизнув убік. Велетень упав на коліна й спантеличено поглянув на Никифора, прямо перед тим як позбувся голови. Дружинник захекався, і все жахливо боліло. Він роззирнувся. Його побратимам таланило набагато менше. Онде без духу впав командир... Нек здригнувся, і ледь стримуючи дрижання голосу закричав:
           - Відступаємо! Всі негайно до другої лінії оборони! 
     Двічі повторювати не довелось. Вцілілі бійці попрямували до села. Никифор, разом із кількома сміливцями залишились, і намагались затримати ворога (наскільки можливо стримати багатотисячну армію?).
     Раптом вогняний снаряд катапульти влучив у підставу вежі. З неймовірним гуркотом вона почала падати. Ворог трохи відійшов, щоб не потрапити під уламки, а Нек на мить застиг, спостерігаючи як вежа ось-ось поховає його тут під собою. Але рефлекси все-таки прокинулись, і дружинник в останній момент вистрибнув. Падіння вежі спричинило струс, який повалив дружинника на землю. 
        Майже одразу він роззирнувся. Навколо не було видно льодяних людей, а наші вже щезали серед дерев біля села. 
         "-Схоже, що вони залишились по той бік уламків" - подумав Нек. - "Можливо... А хай йому грець!!!"
        Через уламки уже перебрався один вершник. Коротким поглядом він обвів горизонт і його погляд зупинився на Никифорі. Якийсь момент вони просто похмуро дивились один на одного. Вершник співчутливо помахав головою і міцно натягнув поводу. Кінь встав на диби, і з розгону спустився з уламків, та на повній швидкості помчав на Никифора, виставивши свій спис. 
           Дружинник біг уперед, але на своїх двох від коня не втекти. Вершник уже заніс списа над головою Никифора, як той раптом повернувся боком, і кинутий спис лише подряпав щоку. Кінь, ледь не потоптавшись по ногах промчав повз, і дружинник, порівнявшись з вершником просто скинув його з коня. Звір, відчувши, що хазяїн десь пропав, через кілька метрів зупинився, а спантеличений вершник намагався дотягнутись до меча, але Нек зупинив його гарним ударом з коліна. 
           З боку уламків почувся галас. Не марнуючи часу, Некифор заскочив на коня. Тварина намагалася струсити з себе чужинця, але він умів поводитися з тваринами. 
            Нек погладив його по гриві, і щось промовляв мовою льодяних людей. Через хвилину кінь заспокоївся і поскакав у напрямку села. 
        Хвилин десять по тому, Никифору вже допомагали перебиратись через барикади. 
          - Готуйтесь! Не більше як через пів години вони вже будуть тут! Боріться як в останній раз! - прокричав він, прямуючи до Хатинки, що стояла серед вулиці, а сам думав -"Як"? 
       В середині неможливо було дихати. Все у якомусь дивному диму! 
        - Кхе...Кхе-кхе! - Никифор зайшовся страшним кашлем. Нарешті, спромігшись дихати, він запитав:
           - Ну...кхе...що тут? 
          Яга зосереджено доливала щось у пробірку, і неохоче відповіла:
         - Кепські справи Чіпко! У цих селян нема ні одного знахаря, тому і трав необхідних теж! Довелося варити з того що було.
           - І що ж ти наварила? - втомлено поцікавився Нек.
       - Нічого особливого - Яга згорнула якийсь папір і поклала на тарілку, після чого вилила туди вміст колби. 
            - ??? 
      У відповідь на німе запитання Некифора, відьма пояснила:
            - Викликаю підкріплення. 
     Папірець зник. Не просто розчинився у воді, а натурально зник! 
        - А для битви поки візьми це - вона протягнула йому мішечок з колбами.
       - Бомбезні зілля?  
        - Саме так.
         Никифор кивнув і вийшов з хати.
        Якраз вчасно, бо у бік села вже летять стріли.
     Хвиля нападників сунула вверх по пагорбу і насіла на барикади. Залишки захисників намагалися відбитись. Проти ворога йшли усі засоби. Каміння, друзки, уламки, гаряча смола. Кілька разів Никифор кидав вибухівку, щоб трохи  затримати ворога. 
      Нагору льодяні люди збиралися вже не так жваво, та й місцеві намагалися за будь-яку ціну не пустити їх, кожен бився за чотирьох. Цілу годину нашим добре вдавалось відбивати хвилі льодяних людей, а втім, їх ставало все більше. Раптом до Никифора майже підлетів якийсь чоловік і заговорив скоромовкою:
    - Вони обійшли нас з південного заходу! Потрібна допомога!
     Никифор вилаявся, зірвався з місця й побіг на інший кінець села. Через хвилин з двадцять він таки дістався барикад. Точніше, того що залишилось від барикад. Ворог прорвався і нищив усіх, хто попадався під руку. 
      В хід пішло пару вибухових колб. Коли дим розсіявся, льодяних людей вже не було довкола. Група підмоги одразу ж заступила на позиції, і хтось відрапортував:
         - Серед дерев майорить новий гурт льодяних людей! 
        - Не підпускайте їх! - кричав Нек, стріляючи у тих кого міг помітити, - ми повинні якомога довше не підпускати їх сюди! 
      Стріли летіли дощем! Але цей дощ падав у море! З часом і тут  вже вороги змогли дійти до села. Дружинник, разом з декількома найближчими солдатами ступили в рукопашний бій. 
     Никифора навчили битися одночасно з десятками ворогів, але не з настільки сильними. Одночасна битва з двома з них ледь не коштувала йому життя, і після бою він був майже без сил. Добре, що на поміч прийшло ще кілька груп селян. Користуючись перевагою у висоті, їм вдалося трохи відігнати льодяних людей, і цього було достатньо, щоб Никифор міг використати вибухівку. 
      Ті відступили, ледь-ледь не засипані заживо купою землі, що падала згори. Дерева попадали, закриваючи шлях. 
      Нек уперся в коліна, намагаючись перевести дух, та недалеко з відти почулися крики, і прохання допомоги. 
       - Відпочинок нам тільки сниться! - кисло усміхнувся він і побіг на шум. Схоже, що ворог нападає з північного сходу. 
      Через лічені хвилини він уже був у гущі битви. Як і минулого разу, нападників вдалося відігнати.  
         Загалом битва тривала три з гаком години. Нек думав, що вони всі загинуть у першу половину першої. Раптом, ворог відступив. Спантеличені захисники чекали. На годину запанувала тиша. Серед людей пішли чутки, що ворог втратив надто багато людей, тому відступає. 
       Никифор хотів би в це вірити! Дуже хотів! Але він бачив, скільки їх було. А вони, в кращому разі перемогли пару тисяч. Тут щось інше...
        Ніхто не встиг і оком повести, як нагору на повній швидкості пішло втричі більше льодяних людей, ніж минулого разу. Наші фізично не могли зупинити їх усіх.
      Дружинник наказав відступати вглиб села. Там він перестрів двох людей. Кожен з яких повідомляв невтішні новини - ворог наступає з усіх напрямків. 
       Схоже, що коли їм не вдалося захопити село, в "економному режимі", вони все-таки наважились використати усю свою силу (чи, принаймні  трохи більшу). Справи кепські! 
         Село почало горіти. Спочатку цього й не помітили, але тепер, коли Никифора, разом із жалюгідною купкою вцілілих, оточили в центрі села, битва йшла уже серед вогню, й боротьби за чисте повітря. 
      За лічені хвилини загинув останній захисник Степового! 
       Никифор залишився сам, серед багаття, моря вогню і диму, а також в оточенні тисяч льодяних людей.
        Не найгірша смерть, на краю якої бував він, і загинути, захищаючи рідну землю набагато краще, ніж загинути в погоні за славою у чужих лісах. Можливо заради цього він і вижив? Щоб померти серед героїв, а не серед загарбників! Щоб спокутувати все те, що колись доводилось робити йому...
      Раптом, один із будинків просто піднявся й пройшов крізь полум'я! Льодяні люди очманіло відступили. Двері відчинились, і Яга протягнула Никифору руку:
       - Пішли зі мною, якщо... кхе, кхе! Трясця! Напустили диму!  
       - Я вже й не сподівався, що ви врятувалися! - радісно вигукнув він.
          - Треба вшиватись! - нагадала Яга.
       Вони заскочили до Хатинки, яка одразу понесла їх через вогонь геть. 
       Льодяні ж люди оговтались і почали обстрілювати її. Проте Хатинка спокійно витримувала стріли, й продовжувала бігти.
      У них були всі шанси втекти, їм вдалося навіть вирватись із села, але льодяні люди теж, як виявилось,  не абихто! 
      Кіннота перестріла Хатинку і натягнула мотузку. За мить будинок вже з гуркотом упав долілиць. За лічені секунди Хатинка вже була зв'язана.
       Так, це була гарна спроба, але тепер усе пропало. Навколо тисячі льодяних людей, і ні шансу втекти.
       Никифор піднявся на ноги, й міцніше стиснув меч і сокиру у своїх руках. Відьма приречено, але вже якось відсторонено прошепотіла:
           - Усе! 
       Він похмуро дотягнувся до дверей (що зараз були на стелі) й відповів: 
          - Майже. - і з наміром дати останній бій вистрибнув на вулицю...