Новий друг, новий ворог!

          Навіть крізь сон Нек відчував як нили рани. Переломи по всьому тілу, рана на нозі, опіки, біль в легенях. Але вся ця картина була б не повною, якби не жахливий сморід. Болото, воно і є болото!
          Потроху Никифор розплющив одне око, але не міг нічого розгледіти. Тоді він зібрався з силами, і розплющив обидва ока. Так краще! На підводне гніздо русалок це не схоже. А на що тоді? Ну... На якусь стару й покинуту хатинку. Навколо все було розвішано травами, засушеними гризунами, жабами, вужами й банками з небаченим вмістом.
          Але що це? Будинок зовсім не покинутий. Поряд того місця, де лежав Нек стояла велика гаряча піч, а в центрі будинку розмістився стіл, завалений усякою всячиною. На одному із гнилих стільців сиділа людина.
          Дружинник спочатку прийняв  її за дивакуватого діда, бо вона була вкрита хмарою диму, джерелом якого була люлька в її зубах. Але гарно придивившись, Нек розгледів, що то був не дідуган, а бабця.
          Він вирішив підвестися, але біль по всьому тілу не дав цього зробити, а сам Никифор мимоволі скрикнув. 
          Нарешті хазяйка звернула на нього увагу, і поволі пересуваючи ноги, підійшла. 
       - Я вже думала, що тобі тапки! - Усміхнено проторохтіла вона. 
          Никифору було не до сміху, тому він одразу перейшов до суті:
          - Хто ти така? Де я? 
      Жінка лиш усміхнулася і дістала з полиці якийсь глечик. Щось туди досипавши, деякий час покрутила в руках, а потім протягнула йому. 
          Він із сумнівом подивився спочатку на стару, потім на глечика. 
         - Якби я хотіла тебе вбити, достатньо було не рятувати тебе від русалок. - Закотила очі вона.
          Нек не мав ні сил, ні бажання сперечатись, тому випив... хоча скоріше - з'їв запропоновану суміш. 
         - Бхе-е-е-е! - Нарешті видав він - Що це таке?!
         - Цілюще зілля! - з деякою гордістю проказала бабця, забираючи пустий глечик. 
         - Я думав, зілля повинне бути більш... Рідким? Трохи більше схожим на зілля! - пробурчав Нек, намагаючись як найшвидше забути цей смак.
      - Гей! Ну вибач мені хлопче! Що я тобі життя врятувала! 
         Хазяйка знову повернулася за стіл, до своєї люльки. Никифору якось швидко полегшало! І тепер він розгледів, що у цієї жіночки кістяна нога! Намагаючись не подати знаку, Нек звернувся до неї:
           - То як вас звуть? 
         Видихнувши хмару диму, вона відсторонено відповіла:
           - Друзі звуть мене Ягою... А ти в нас хто?
           - Никифор 
         - Чіпка значить... - так само відсторонено пробурчала вона.
           - Взагалі-то  - Никифор!   -  повторив він.
           - Взагалі-то - мені все одно.
          Настала незручна пауза. Нарешті Нек оглянув будинок і промовив:
           - То ти алхімік? 
      Жінка роздратовано, неначе відганяючи комара, махнула рукою:
       - Та-а! То шарлатани! До всього намагаються приплести науку. Якби до такого потрапив ти, тебе б уже на запчастини розібрали! Ні-і-і, я - відьма.
           - Це багато що пояснює!
           Знову незручна тиша. 
        - До-о-обре! - Врешті протягнув Никифор - Навіщо відьмі рятувати мене?
          - Просто. Не люблю русалок.  -  Позіхнула стара.
          - А як...
        - Стій, не жени поперед батька в пекло синку! - знову обурилась Яга. - Моя черга питати! Одже, я відьма, а ти хто по ем-м-м... Спеціальності?
         - Дружинник. - похмуро сказав він.
        - Ага... І як тебе занесло в болото?
        - Я тікав від німф - ще більш похмуро сказав він.
      - А я думала, що Дружинники не тікають! - криво усміхнулась відьма, витрушуючи попіл із люльки. 
       - А я втік.
      - Де ж твої побратими?
      Погляд Никифора на мить сіпнувся, а посеред горла став ком. 
      - Усі загинули. - врешті прошепотів він.
     - Уся непереможна армія князя Віктора? - здійняла брови Яга.
      - Так. - сухо відрубав Нек.
     - І таке буває - Махнула рукою відьма, неначе річ йшла про дірявий чобіт!
     Никифор просто не встиг обуритись, як вона його випередила:
    - Ну, схоже ти тут надовго. Тут немає потрібних інгредієнтів, тому зілля вийшло слабким. Повністю видужати зможеш через тиждень. 
    - Мені нікуди спішити. - сказав він скоріше собі, ніж їй. - вдома мене стратять, коли дізнаються, що я порушив присягу. 
   - Нічого, можеш тут пожити. Але як тільки одужаєш, за  дах над головою доведеться платити!
   - Тобто? - оживився Нек.
  - Хатня робота, різні дрібнички - знову наче крізь сон промовляла відьма - принести води, наколоти дрова, розвести вогонь, позамітати, приготувати їсти, помити посуд, вікна, підлогу... Може ще побілити піч.
     Тиша. Никифор потроху переварював інформацію, після чого підозріло промовив:
     - А ти що будеш робити? 
     - На правах господаря відпочивати й  керувати процесом. - сказала хазяйка і відкинулась на спинку стільця.
     "- Ну, це не найгірша робота, яку я робив за життя!" - похмуро подумав Нек. 
       - Доречі... не підкажеш, який зараз місяць?   -  запитала Яга.
     Пройшло кілька тижнів. Хатня робота виявилася не такою складною. Никифор потроху освоївся в новому місці, устиг звикнути до дивакуватої, трохи буркотливої відьми. А ще, дізнався про неї багато нового. 
      Виглядала вона років на сімдесят, хоча стверджувала, що їй набагато більше. Секрет свого "довголіття" вона видавати не збирається. Ще одна цікава деталь,  після одного з експериментів у зіллєварстві  у неї ізсохла нога, після чого стала схожою на кістяну. На Никифорів погляд - моторошне видовище, а сама ж експериментаторка запевняє, що  їй цілком зручно.
   З незвичайного (окрім відьомського ремесла, відлюдькуватості та, схоже, нікотинової залежності), також можна відзначити незвичне помешкання. 
      Знаходиться воно за болотним графством, майже біля підніжжя Смертельного Гірного Хребта (названим так через жахливий холод), і неподалік від Диявольського Храму.
       Але це все не так незвичайно. Нек добряче здивувався, коли виявив справжню незвичність будинку.
       Було це на четвертий день перебування Никифора на лікуванні. Яга заходилася варити якесь зілля, попутно загадавши дружиннику принести води й приготувати їжу. Він ще зауважив, що зілля та обіди готуються в одному й тому самому посуді, мало не одночасно. 
      Рани ще давали про себе знати, тому Нек не поспішаючи пошкутильгав до дверей. Через них він вийшов на ґанок. І вже майже ступив з нього, коли встиг помітити, що земля від ґанку знаходиться на відстані не менше двох метрів. Трохи оговтавшись, Никифор майже спокійно загукав у хату:
       - Гей, а що з твоїм будинком?
       - Що не так? - відгукнулась Яга.
       - Чому ми так високо? 
       - А-а-а-а-а!  Тьху, налякав! Зараз. - вона пришкандибала до пічки й поплескала по ній - Давай дорогенька, нашому царевичу бачте треба "комфортний спуск"! Тьху!
      Дім захилитався, і опустився на землю. Нек вийшов і оглянув його. Виявилось, що ззовні будинок такий самий гнилий як і в середині, але не це головне відкриття. Головне, це величезні курячі ноги, які стирчали з під нього!
        - А це що таке? - нарешті спитав Нек.
      - Це теж один із невдалих експериментів... - усміхнулася відьма - але, як виявилося, не так вже й невдалий! Тепер у мене  першої у світі, є свій пересувний дім! Дуже зручно, до речі.
       - До-о-обре! - Протягнув Некифор, осмисливши сказане і пішов по воду.
      От так от! Хатинка на курячих ніжках! Никифору доводилось зустрічати чарівників, але такого він ще не бачив.
      Та з часом і це стало якось, звично.  Хатинка теж потроху звикала до Никифора, і з часом уже не треба було чекати, поки Яга вмовить її, щоб Нек міг потрапити в середину після походу в ліс, абощо.
       Навіть сусіди були незвичні. З одного боку вже знайомі нам русалки й болотна нечисть, а з іншого сатаністи.
         Якось посеред ночі Никифор прокинувся від дивного шуму. Якісь крики чи що? 
         Яга не спала, а задумливо сиділа за столом, пускаючи димові кільця.  
          - Що за галас? - насторожився Нек
          - Ти про тих пройдисвітів, Чіпко? Хай би їм горлянки повисихали! - здається, майже прояснилася від анабіозу відьма.
         - ???
    - Це наші з тобою сусіди - дияволо-поклонники! Збираються кілька раз на тиждень у храмі. Скоро звикнеш.
       Довелося звикнути. Вони дійсно часто влаштовують "посиденьки". Серед них присутні різні раси, від людей до копачів. Не важко здогадатись, що голоси в них у всіх різної сили, тому палітра шуму, підкріплена нічною тишею, досить багата. Наразі в них найактивніші, й най видовищні релігійні акції на континенті. Ходять чутки, що саме їхній повелитель і спричинив Стародавню Катастрофу, але зараз ніякої активності з його боку не спостерігається.
         І хоча все це дуже весело, Никифор не раз сумував за домом. Рідні степи трохи більше підбадьорювали його завжди, ніж усілякі болота, моторошні ліси з моторошними сусідами і їхніми моторошними хобі. Та це все даремно. Нек розумів, що додому не повернутись, і найближчим часом залишається тільки жити в Хатині на курячих ніжках, і сподіватись, що її хазяйці не збреде в голову провести якийсь експеримент з ним.
         Але доля мала свої плани. Серед ночі Никифора розбудила Яга. Він не встиг виказати свого невдоволення, як вона проторохтіла скоромовкою:
          - Чіпко! Прокидайся! потрібна твоя допомога! 
         Неохоче, але все ж таки Никифір пішов за нею. Вона вивела його на ґанок.
       - Це мене так торкнуло - сказала вона, помахуючи люлькою, - чи там справді пожежа?
          Він поглянув у той бік. Храм увесь горів, і здалека нагадував суцільне багаття. 
          - Хіба для них це не норма? - спитав Нек, уже знаючи відповідь, і надіваючи через пояс меч. 
          - Підпалювати свій храм, це навіть для них нерозумно. - похитала головою Яга.
          - Тоді, піду подивлюсь. - кинув уже на ходу Никифор.
          
          Стояв повний місяць, і вид на ліс був прекрасний, але його гармонію порушували крики й метушня з півночі, де стояв храм. До нього було близько трьох кілометрів, і Никифор з уже вилікуваною ногою подолав цю відстань на одному диханні.
          Ось, уже закінчились дерева. Нек ще здаля побачив великий гурт озброєних людей, тому поки що заховався за одним із дерев. Цілком вчасно, оскільки повз на великій швидкості пробіг  кентавр у вогні! Він махав руками й усіляко звивався, намагаючись скинути з себе полум'я. Аж раптом йому між лопаток увіп'ялась стріла, і він повалився на землю. 
       Трохи оговтавшись і перечекавши, Никифір трохи визирнув, причаївшись у траві під деревом. 
        Навколо храму напівколом стояв гурт людей. Не просто людей, а Льодяних людей! Вони виглядають як люди зі світло-блакитною шкірою, але трохи більші й сильніші. Вибачте, я сказав ГУРТ людей? Ні! Це була АРМІЯ льодяних людей! лише тих, яких можна було розгледіти, було не менше декількох тисяч, і судячи зі звуків, вони все надходили.
        Озброєні вони були зброєю з Чорної руди - дуже рідкісного ресурсу, який не кожне королівство копачів могло собі дозволити. 
          "Звідки в них таке озброєння, вони ж за розвитком не далеко пішли від аборигенів!" - подумав Нек. - "Та й вони зазвичай живуть племенами, як вони змогли об'єднатись, та ще й он як розвинутись?"
          У центрі напівкола льодяних людей стояли на колінах поранені сатаністи, не більше десятка. Схоже, це останні з місцевого культу.
        Хтось із них  плакав, хтось погрожував ім'ям Володаря, хтось відсторонено дивився в пустоту. 
       З натовпу льодяних людей вийшов невідомий. Аж до Никифора повіяло холодом. Людина була високого зросту, судячи з усього, мала міцну статуру, оскільки масивні металеві лати сиділи на ньому якраз. За плечами майорів темно-фіолетовий плащ. Руки були заковані в металеві рукавиці, на кісточках яких здалеку можна було розгледіти вм'ятини й сліди крові. На голові в нього був шолом, який хоч і не мав забрала й був увінчаний Т-подібним отвором для обличчя, але тінь якось химерно падала всередину, не даючи ідентифікувати людину.  Голова, починаючи від потилиці була увінчана великим чорним пером. Та найголовніше - це очі! Вони світилися! Світилися темнотою, так, що затемнене тінню, його обличчя здавалося ясним. Так, наче смолоскип замість жовтого вогню пускає чорний!
         Чоловік підійшов до полонених і промовив якусь дивну фразу:
         - Пітьма нас породила, в пітьму ми й повернемося! - Усі льодяні люди повторили це пошепки, неначе це якась молитва чи гасло. Говорив він тихо, спокійно, трохи навіть моторошно. Никифор здригнувся. 
         - Як бачите - він вказав на храм що палає - сила на нашому боці. Я не маю нічого проти особисто вас, тому буду радий, якщо ви покинете свого Володаря, і приєднаєтесь до нас.
         - До кого це - нас? - зневажливо плюнув якийсь чорт.
        - До майбутньої Імперії Тіней! - незнайомець мало не заколов поглядом демона, і той трохи охолонув:
         - Добре, то ви поклоняєтеся Тіні? Це фальшивий бог, і тому його сила нічого не значить без нього самого, а ви самі знаєте, що його вже століттями ніхто не бачив.
         - Як і твого володаря. - спокійно парирував чоловік. 
       - Так, згоден - якось підозріло привітно сказав чорт - АЛЕ СИЛА  МОГО  ВОЛОДАРЯ  ХОЧА Б  РЕАЛЬНА!!! - закричав він, і розірвав свої пута. Потім він чудернацько склав руки, і в них з'явилася полум'яна сфера, якою чорт одразу метнув у незнайомця. Сфера вибухнула, і того поглинув дим...
         Солдати спантеличено приготували луки й стріли. Демон готувався дати бій. Але... Незнайомець винирнув з диму і схопив його за голову:
         - Не буду сперечатись! - після чого стиснув руку. Почувся хруст, і навіть Никифор відвернув погляд!
       Коли бездиханне тіло впало на землю, чоловік звернувся до інших полонених:
          - Я розумію, ви не відвернетесь від своєї віри. Я дарма витрачаю час. 
           Він розвернувся і  попрямував до своїх солдатів. 
        - Х-хто ти? - тремтливим голосом спитала якась німфа, не зводячи погляд із чорта.
          Він зупинився і майже прошепотів:
      - Я - Герцог Тіней! - Та моментально розвернувся, описавши рукою дугу. З неї вилетіли темні, лезоподібні згустки, і прикінчили решту. 
        Запанувала тиша. Герцог дивився на скоєне ним, і було важко зрозуміти, що він відчував, бо обличчя приховане. Нарешті він сказав:
      - Продовжуйте рух на південь! Настільки далеко, наскільки зможемо, і спалюйте все до тла на своєму шляху! Там де гори - скопайте! Там де болота - засипте! Нам потрібна рівна місцевість для початку побудови. Усіх хто заважає - знищуйте!
       Після цього Герцог пішов у натовп, перед ним розступились, й він зник за згарищем.
          Командири розійшлися й почали віддавати накази.
      Нек зрозумів, що треба тікати. На півдні знаходиться Вовчинськ! Основна його сила була в Дружині, а решта воїнств типова для середніх країн. А тут зовсім не типовий ворог!
          Потрібно було як найшвидше попередити Вовчинськ!
        І Никифор майже летів назад.  На його пам'яті, в нього ще ніколи так не калатало серце!