В ім'я князя!

          "Непереможні... Могутні!... Неприступні!... Так нам казали... І знаєте що? Ми щиро вірили!

        Воїни, що з колисок готувалися вбивати! Вбивати в ім'я князя! Кожен з нас - Дружинників, вартий сотні звичайних ополченців чи найманців. Ми побачили зброю раніше, ніж іграшки. Тому й не дивно, що ми не сумнівались в собі. Ніхто в нас не сумнівався. 

    Наш князь плекав великі надії! Військо дружинників могло б дозволити нашому князівству - Вовчинську, зрівнятися з країнами Могутньої Четвірки! Але не все так добре сталося... 

      Ніщо не віщувало біди. Нам доручили звичне завдання - прийти та приєднати землі непокірних Німф до Вовчинська, ми вирушаємо в такі походи мало не весь час. Німфи, щоб ви знали, досить спритний і гордий народ, тому наш Князь вирішив максимально провчити їх! 

      Він послав усіх дружинників у рідні ліси цих створінь. Усіх! Сто з копійками воїнів! Щоб поразка ворога вийшла розгромною, а інші країни могли оцінити силу Вовчинська! 

      Все йшло непогано. У дорозі я навіть, начебто, потоваришував із Феніксом, дружинником із роду Жар-птиць, напівлюдей, напівптахів. Наш сивий командир спокійно вів нас лісом. Сама по собі територія німф була достатньо малою, тому ми могли б за декілька годин пройти її наскрізь, а за пару днів підкорити, що й було задумано. 

      І так би й сталося, але наше керівництво не врахувало декількох деталей. Німфи - більшу частину свого життя проводять на деревах, тому весь час мають перевагу у рідному лісі. До того ж ліс увесь зарослий і непрохідний, тому нам важко пересуватись, а вони спокійно рухаються по верхівках дерев. Я думаю, що вони із самого початку дали нам зайти в хащі лісу, щоб посміятися з нас, і тримали нас під прицілом. 

      Ми пройшли вже майже весь ліс, і не зустріли ні одного супротивника. Дехто з нас вже почав хвилюватись, що гідної битви не буде. Хе-е-е! 

      В якийсь момент стріли дощем полетіли згори. Ніхто не очікував такого, ніхто не сумнівався, що буде просто! Більшість із них і злягло одразу. Вціліла лише жалюгідна купка щасливчиків, які встигли підняти щити, або ж в кого не влучили. Трохи більше десятка! 

       Хтось шалено стріляв з лука наосліп, хтось намагався видертись на дерево, щоб скинути своїх противників. 

     Комусь це вдалося, але його одразу підстрелила інша німфа. Комусь прийшла на думку ідея зрубати дерево. Так, менше ніж за п'ять хвилин могутня, і до цього часу непереможна армія Дружинників була розгромлена.

      І ось, я лежу, оглушений каменем, яким в мене влучили Німфи з пращами. Я досі живий лиш тому, що схожий на труп, і мене не чіпають. В маренні я чув, як помирають мої побратими. Весь цей час я лежу в крові інших дружинників, і обдумую свої останні хвилини. 

     Невже шлях Некифора Піддубного закінчиться так?" 

    Хід думок Никифора перервав звук глухого падіння. Він повернувся, і побачив поряд себе командира. Його борода заплуталась, шолом з'їхав на потилицю, а вже мертві очі дивилися на нього.

     Схоже, це один з останніх. Ніхто з них не думав, що ось так скоро, їм доведеться відчайдушно боротись за своє життя! Хтось намагався діяти вдумливо, хтось йшов на пролом, але хоч так хоч так - усі мертві. 

     Але, хоча б ніхто не просив милосердя, ніхто не тікав. Бо вони - Дружинники! Тікати - не в їх крові. Хоча б раз у рік, усі ці тридцять років, дружинники клялися перед князем, що не відступлять, не втечуть! Їм ніколи й в голову не приходило, що їм доведеться тікати. І навіть зараз, перед обличчям смерті ніхто й не подумав тікати! Вони загинули в ганебній битві, але загинути в битві для дружинника - це вже славна смерть! 

    Никифор вже майже змирився, але голос розуму врешті заявив про себе. 

     "- А є можливість жити далі? Не вмирати тут? Чи є можливість... Втекти?" 

     Нек автоматично майже відігнав цю думку, але не встиг.

    Деякий час він вагався. Присяга зобов'язувала ніколи не тікати. Але... Ця присяга складалася тоді, і тими людьми, коли ті були впевнені, що Дружину не зупинити! Тому...

    Никифір більше не сумнівався - він має, яке не яке право жити! Тому, обережно намацавши свої речі, Нек притулився до дерева. Далі було очікування, яке тривало нескінченні кілька секунд. 

     ....1

     ....2 

     ....3!

    Він дременув, що тільки було сили! Дерева і кущі з'єднались у суцільні зелені плями, а повітря просто розрізало! 

      Через пів хвилини у його бік полетіли стріли, але то було не страшно, бо попереду виднівся просвіт між деревами. 

    "Або там відкрита галявина, яка погубить мене! Або ж там вихід з лісу, що можливо врятує мене!" - подумав Никифір.

    І ось просвистіла більш вдала стріла, яка влучила дружиннику в ногу. Але ніколи було звертати увагу на це. Трохи поморщившись Нек біг далі. І ось, ще трохи й скінчаться дерева.     Аж раптом, прямо перед Некифором на землю приземлились три німфи. У кожної з них був лук і стріли. 

      Він зупинився, і напружився усім тілом, готуючись до смерті. Але вони не спішили стріляти. Одна з них підняла руку і щось проказала на незрозумілій йому мові. Інші одразу всміхнулись і заховали зброю. Вона з презирством оглянула Некифора і промовила на ламаному Вовчинському:

    - Хто ти такий? 

    Він зробив абсолютно спокійне обличчя, як учив його командир, і відповів:

    - Я Никифор, із роду Піддубних! Воїн елітної армії князя Віктора!

    - Ти бовдур, якщо погодився прийти сюди! - засміялась вона. - Ми бачили, як швидко ви програли! Наша королева просила залишити одного живим, щоб він розповів усім про цю ганебну поразку, але як на мене, то кинути твою засушену голову вашому князю під ноги було б теж непогано!

       По цих словах Німфи дістали мечі (які Никифор спочатку прийняв за ножі) та загрозливо напружились.