Глава 23. Кров не питає дозволу

Глава 23. Кров не питає дозволу

Ранок цього разу був іншим.

Вони вийшли з печери з відчуттям, ніби щось позаду лишилося зачиненим. Вогонь догорів, ніч відступила, а повітря в горах було прозорим і різким, мов свіжо нагострений ніж. Навіть бог війни виглядав рівніше, його крок більше не віддавався важким каменем у тиші.

Сера першою вдихнула на повні груди.
— Якщо нас і вб’ють сьогодні, то принаймні не в тій дірі.

— Оптимізм, — буркнув бог війни. — Завжди цінував.

Ілар усміхнувся. Ненадовго. Бо щось у повітрі було неправильним. Не загроза ще, але очікування. Як мить перед тим, як струна лусне.

Він побачив його першим.

Постаті не ховалися. Вона стояла на кам’яній терасі вище, так, ніби гора сама винесла її вперед. Громадний силует, широкий у плечах, з мечем, який здавався надто тонким для таких рук. Лезо ловило світло і зникало в ньому, мов нитка срібла.

— Іларе… — Сера вже піднімала лук.

— Не стріляй, — сказав він одразу.

Чоловік зверху підняв руку.
— От бачиш, — голос був знайомий до болю. — Ти завжди був кмітливішим, ніж здавався.

Рен.

Він спустився швидко, майже легко, попри свою статуру. Довгий меч тримав у зворотному хваті, як короткий клинок, до якого звик роками. Рухи були відточені, спокійні, без зайвого виклику, але й без страху.

Сера натягнула тятиву.
— Говори вже швидше. Тобі тут не дуже раді.

— Та ну, — Рен скривився у знайомій усмішці. — А я думав, мене зустрінуть обіймами і гарячим сніданком.

Ілар махнув рукою.
— Опусти зброю, Сера.

Вона не одразу послухалася.
— Ти впевнений?

— Так. Якщо що, я зможу його вгамувати.

Рен гмикнув.
— Ого. Бачу, ти став сміливішим.

Його погляд ковзнув униз. Затримався.

— Два клинки? — брови Рена злетіли вгору. — Серйозно? Ти або дуже впевнений у собі… або зовсім з’їхав з глузду.

Він нервово хмикнув.
— Хоча, не буду брехати. Поки ти гуляв горами, я теж не байдики бив. Два тижні тренувань, справжніх. Не тих, що ти ненавидів.

Ілар насупився.
— Ти прийшов жартувати чи говорити по суті?

— По суті? — голос Рена раптом став жорсткішим. Старшим. Тим самим, яким він колись зупиняв його ще дитиною. — По суті, зараз унизу гори йде армія.

Бог війни примружився.
— Чия?

— Камізів, — коротко кинув Рен. — Тридцять тисяч. Кочівники, які більше не кочують. Три брати, одна богиня. І ніхто не знає, яка саме.

Ілар різко підвів голову.
— Боги вижили?

— Дехто, — Рен скривився. — Значно більше, ніж тобі б сподобалося.

— Скільки ще таких? — наполіг Ілар.

— Потім! — Рен зірвався. — Зараз не час!

Сера крокнула вперед.
— Розкажи більше.

Рен подивився на неї, ніби лише тепер усвідомив її присутність.
— Ви що, справді не розумієте? — він підвищив голос. — За цими пагорбами армія в тридцять тисяч людей. І вони йдуть по нього.

Він ткнув пальцем у груди Ілара.
— А я, на щастя чи ні, призначений командиром авангарду. Тож ти підеш зі мною.

Сера знову підняла лук.
— Не так швидко.

— А я не питаю, — огризнувся Рен.

Ілар зробив крок вперед.
— Я нікуди не піду.

Рен повернувся до нього різко.
— Послухай мене хоч раз, як молодший брат! — він майже кричав. — У столиці тобі не зашкодять. Я прослідкую, щоб гвардійці навіть не дихали в твій бік. Краще ти підеш зі мною, ніж вони знайдуть тебе самі.

Він знизив голос.
— Якщо ти не послухаєш… мені доведеться змусити тебе силою.

На цю мить гора здригнулася.

Спершу ледь відчутно. Потім сильніше. Камінці покотилися вниз, повітря наповнилося глухим гулом, наче саме серце землі почало бити швидше.

Бог війни повільно видихнув.
— Вони вже близько.

Ілар стиснув руків’я обох клинків.

Розмова закінчилася.
Далі залишався лише вибір.