Глава 20 (продовження). Видіння Снів

Глава 20 (продовження). Видіння Снів

Темрява, в яку ступив Ілар, не мала дна. Він ішов і не відчував землі під ногами, але страху також не було. Лише шепіт, що поступово вів його вперед.

Світло розгорілося навколо, і він опинився на величезній площі з білого каменю. Над ним небо розквітло зірками, які оберталися колами, немов механізм.

І тоді він побачив їх.

Сім постатей стояли в колі:

Вони дивилися на нього без слів, але він відчував кожного зсередини — немов його серце розділилося на сім частин.

Першим заговорив той, що мав тисячі очей — Вейлор. Його голос був лагідний і глибокий, як колискова, але в ньому бриніли мільйони чужих голосів.
— Ти шукаєш істину, Іларе. Ми покажемо тобі її.

Вони підняли руки, і світ навколо розкрився:

• Він побачив божественні війська, що палили села й міста в ім’я віри.

• Побачив, як жерці різали горлянки дітям на вівтарях.

• Побачив, як боги сміялися, коли їхнє світло пожирало душі смертних.

— Ось твоя правда, — мовив Ора’Каль, і його око світилися холодом часу. — Вони узурпатори. Вони забрали те, що ми створили.

— Піди з нами, і світ знову стане цілим, — додала дволика Ін’Вара. — Гармонія повернеться.

Ілар відчув, як слова вплітаються в його серце, як солодкий мед. Він майже сказав “так”.

Але тоді з темряви виринув інший голос — грубий і важкий, мов удар меча.
— Не вір їм.

Перед ним постав бог війни, закривавлений і виснажений, але ще живий. Він не належав цьому місцю, і його силует розмивався, ніби він пробивався крізь сон.
— Вони брешуть. Вони показують лише тіні. Якщо вони повернуться, світ задихнеться в їхньому холоді. Пам’ятай, Іларе: ти сам — людина, а не їхня маріонетка.

Первісні не рухалися, але Вейлор нахилив голову, і його тисячі очей усміхнулися.
— Це лише сон, дитя. Але у снах народжується воля.

Світ раптово розсипався, і Ілар прокинувся — на кам’яній стежці в ущелині, поруч лежала Сера, а бог війни сидів, спершися на меч, тяжко дихаючи.

Ілар піднявся. Уламок ще світився теплом, і він відчував у собі шепіт Архітекторів. Але коли поглянув на бога війни, у його грудях відгукнулася інша правда — співчуття.

Він підійшов і подав йому руку.
— Я… бачив їх. Я знаю, що вони кажуть. Але поки що я з тобою.

Бог війни підняв на нього втомлені очі, і в них промайнуло щось схоже на вдячність.

— Тоді в нас ще є шанс, — прошепотів він.

А Ілар знав: сон не закінчився. Він усе ще чув тихий голос Вейлора десь у глибині душі.

— Ми чекатимемо.