Глава Сімнадцята. Сльози сталі

Глава Сімнадцята. Сльози сталі

Багаття вибухнуло жаром, коли два уламки впізнали одне одного. Повстанці відступили, утворюючи коло навколо братів, немов були свідками давнього ритуалу.

Ілар зняв з піхов свій уламок, і він спалахнув срібним сяйвом. Рен зробив те саме — його клинок світився яскравіше, наче вже звик до господаря.

— Востаннє питаю, — сказав Рен, і голос його відлунював, немов у ньому говорили не лише він сам. — Ідеш зі мною?

— Ні, — відказав Ілар, і слова відчулися йому важчими за сталь.

Вони зійшлися. Метал ударив об метал, і срібні іскри обсипали землю. Уламки співали — але це був крик, не гармонія. Кожен удар розколював ніч, немов блискавка.

Ілар відчував, як клинок тягне його вперед, як хоче не просто вразити, а знищити. Рен посміхався — йому це давалося легко, надто легко.

— Бачиш, брате? — кинув він у проміжку між ударами. — Ми однакові. Кров і сталь. Лише ти ще не визнав цього.

— Ми не однакові! — з криком відповів Ілар і провів різкий удар. Його уламок спалахнув яскравіше, ніж раніше, і на мить Рен відступив.

Повстанці заволали — дехто підтримував Рена, дехто Ілара. Суперечка ширилася, коло хиталося.

І раптом з-за пагорба з’явився інший загін — жерці в чорних рясах, із символами полум’я на грудях. Вони кинули в натовп факели з маслом, і табір спалахнув.

— Жерці! — закричала Сера. — Іларе, тікай!

Полум’я розділило братів. Рен відступив у дим і хаос, його очі світилися зловісним сріблом.
— Це ще не кінець, брате. Наступного разу ти не матимеш вибору.

Його голос розтанув у гуркоті бою.

Сера схопила Ілара за руку, тягнучи крізь натовп, а бог війни, спираючись на спис, прорубував їм шлях. Позаду ревів табір, і серед криків Ілар чув лише одне слово, що повторювалося в його серці: Рен.

Він знав, що ця зустріч була лише початком. І наступна може стати останньою — для одного з них.