Глава Шістнадцята. Голос крові

Глава Шістнадцята. Голос крові

Табір гудів, немов вулик. Повстанці зустрічали Рена вигуками, і кожен погляд, звернений на нього, був сповнений обожнення. Ілар відчував, як у грудях холоне: ті самі люди, які колись голодували поруч із ним, тепер схилялися не перед ідеєю свободи, а перед уламком.

Рен відвів його убік, до багаття. Навколо поставили варту, аби Сера й бог війни не наблизилися.
— Ти маєш зрозуміти, брате, — сказав він м’яко, ніби йшлося про дитячу сварку. — Ми отримали шанс, про який навіть мріяти не сміли. Уламки — це не прокляття, а дар. Вони створені, щоб люди стали сильнішими за богів.

— Це не ти говориш, — стиха відповів Ілар. — Це вони шепочуть через тебе.

Рен усміхнувся.
— А хіба важливо? Хай навіть це їхні голоси. Але чому я маю від них відмовитися, якщо вони дають силу? Я бачив, як вмирають наші друзі. Я бачив, як жерці палять хати, а боги відвертають погляд. І тепер, коли в моїй руці сила більша за будь-який трон, я маю віддати її? Ні, брате. Я зроблю те, чого не зміг ти: врятую наш народ.

Ілар стиснув уламок. Він гудів у такт словам брата, підтакував йому. У голові Ілара виникли образи: міста без жерців, люди, які живуть під захистом Рена, а він сам — поруч, сильний, непереможний.

— Це не свобода, — вирвалося в нього. — Це лише нові кайдани.

— Кайдани? — Рен підняв уламок. Його срібні очі спалахнули. — Подивися навколо! Вони вже слідують за мною добровільно. Я не примушую. Вони бачать силу і вірять, що з нею ми зламаємо старий світ. А твій бог… — він зневажливо кивнув у бік слабкого воїна біля воза, — він лише тінь колишнього. Він символ минулого, яке нас душило.

— Він теж боровся, — тихо сказав Ілар. — І заплатив за це.

Рен зробив крок ближче, поклав руку на плече брата.
— Ти ще вагаєшся. Але я знаю тебе. Ти завжди мріяв бути сильним. Бути тим, кого боятимуться вороги. Уламок уже вибрав тебе. Не чини опір, брате. Разом ми станемо новими богами.

Ілар відчув, як щось стискає його душу. Його пальці тремтіли. Уламок дзвенів, ніби жадав злитися з уламком Рена.

В цю мить Сера закричала з-за кола:
— Іларе! Поглянь на себе! Ти знову слухаєш не серце, а клинок!

Крик прорізав туман у голові хлопця. Він різко відсторонився від брата.
— Ні, Рене. Якщо ти став їхнім голосом, то я мушу бути тим, хто його зупинить.

Очі Рена потемніли. Усмішка зникла.
— Тоді ти мій ворог. Навіть якщо ти моя кров.

Вогонь багаття спалахнув, віддзеркалюючись у двох уламках, які тремтіли в унісон, немов прагнучи зустрічі.