Глава Чотирнадцята. Вогонь і зрада

Глава Чотирнадцята. Вогонь і зрада

Ніч була незвично тихою. Вітер стих, навіть сови замовкли. Відлюдник нахмурився, підійшов до дверей і притулив вухо.

— Хтось тут, — прошепотів він.

За мить у темряві спалахнули смолоскипи. Десятки. Сера кинулася до вікна і зблідла.

— Це не жерці… це наші. Повстанці.

Справді: замість чорних ряс інквізиторів вони бачили обірвані сорочки й залатані броні. Обличчя простих людей, але в очах — фанатичне світло. Вони співали гучних пісень, які Ілар чув на ярмарках: гімни свободи. Тільки тепер у словах було щось холодне, безжальне.

— Вони знають, що ти з нами, — прошепотіла Сера. — Для них ти зрадник. А для них, — вона кивнула на бога війни, — він ворог гірший за жерців.

Двері затремтіли від ударів.
— Відчиняйте! — гримів голос ззовні. — Ми знаємо, що ви ховаєтеся тут! Віддайте нам бога, і ми пощадимо вас!

Бог війни підняв голову, його очі палали тихим вогнем.
— Вони бояться. Вони відчувають, що я слабкий. Але якщо впадете ви — паду й я.

Ілар відчув, як уламок загудів у руці. Йому знову здавалося, що він чує голос тіні: “Вбий їх усіх. Вони не твої друзі. Вони зрадять тебе першими.”

— Ні, — прошепотів він крізь зуби.

Сера встигла підкласти балки під двері, але деревина вже тріщала.
— Ми не витримаємо довго.

Відлюдник кинув їм вузлик.
— Тунель! У задній стіні! Я тримав його на випадок, якщо прийдуть жерці. Йдіть!

Двері вибухнули уламками дерева, й у хижу вдерлися люди зі смолоскипами та вилами. Їхні обличчя були спотворені ненавистю.

Ілар змахнув уламком, і блискуча дуга змусила натовп відскочити. Але він відчув — клинок пульсує, прагнучи крові. Ще крок — і він втратить себе.

Сера схопила його за руку:
— Ходімо!

Вони рвонули до задньої стіни, проламуючи старі дошки. Позаду чувся крик, коли бог війни зупинив повстанців самотнім ривком. Його слабке тіло ще могло воювати, хоч ненадовго.

— Я вас наздожену! — закричав він, відкидаючи трьох одразу.

Темний тунель зустрів їх гнилим повітрям і крижаною вогкістю. Сера тягла Ілара вперед, а позаду чулося глухе гупання та крики.

Коли вони вибралися на інший бік пагорба, нічна тиша знову обняла їх. Лише дим і відблиски полум’я позаду нагадували, що притулку більше нема.

Сера впала на землю, важко дихаючи.
— Тепер ми самі. Навіть ті, за кого ми боролися, стали нашими ворогами.

Ілар глянув на уламок у руці. Срібне світло танцювало по його пальцях. І він уперше відчув, що цей шлях уже не лише про боротьбу з жерцями чи захист бога. Це було щось більше. Небезпечніше.