Глава Тринадцята. Минуле і тіні

Глава Тринадцята. Минуле і тіні

Вогонь у печі тріщав тихо, немов боявся порушити тишу. Ілар сидів біля стіни, все ще відчуваючи холодний подих сну. Він не міг мовчати довше.

— Я бачив його, — промовив він. — Одного з тих… хто був ув’язнений. Він говорив зі мною.

Відлюдник підняв брови, але не здивувався. Лише поглянув на бога війни. Той довго мовчав, а потім нарешті заговорив:
— Вони шукають тріщини. Якщо уламок відкрився для тебе — вони вже тягнуться крізь нього.

Сера нахилилася вперед.
— І що він сказав?

Ілар стиснув кулаки.
— Що клинок викували з його крові. Що я можу стати його союзником… або рабом.

Вогонь хруснув, і відлюдник схилив голову, немов підтверджуючи його слова.

Бог війни важко піднявся, спираючись на спис, який знайшов у кутку хижі. Його очі світилися тьмяним полум’ям.
— Вони не брешуть, але й не кажуть усієї правди. Коли ми боролися з Первісними, ми скували клинки Розлому. Для цього ми використали їхню ж силу, їхню кров. Бо лише їхнім вогнем можна було замкнути їх знову. Ми знали, що кожен меч стане прокляттям для того, хто його носить. Але в нас не було вибору.

Його голос став глухим, майже людським.
— Я сам віддав одного зі своїх братів, щоб викувати клинок. Брата, якого любив понад усе. Це був єдиний спосіб врятувати світ.

Тиша впала. Навіть Сера не знайшла слів.

Нарешті вона зітхнула й відвела погляд.
— Ти говориш про жертви… але ти був богом. Ви жили, поки ми гнули спини. Я втратила батька ще дитиною, бо його забрали на податки для храму. Мати померла від голоду. Я виросла серед жебраків і злодіїв. Коли прийшли жерці — вони палили наших дітей у жертву. І я поклялася, що боги більше ніколи не керуватимуть нами.

Її голос тремтів, але в очах горів вогонь.

Ілар проковтнув клубок у горлі.
— А я… я був ніким. Сином коваля. Я мріяв лише про те, щоб мати власний меч і колись вартувати на міських мурах. Але тоді прийшла війна, і моїх друзів та брата забрали в рекрути. Більшість не повернулася. Я бачив, як жерці брали останній хліб у голодних сімей. І я теж ненавидів богів. До сьогодні. До того, як побачив, що за ними стоїть ще щось гірше.

Слова зависли в тиші.

Бог війни сів, поклавши руку на коліно.
— Ви обоє маєте рацію. Ми завинили перед вами. Але якщо Первісні повернуться, світ, який ви знаєте, загине. Ви говоритимете не про податки й рабство — а про те, як вижити серед голоду і темряви.

Сера стиснула кулаки.
— Тоді, може, вперше в історії ми маємо шанс. Люди, уламок… і навіть ти. Якщо ми триматимемося разом.

Ілар кивнув. Він дивився на них обох і розумів: хоч ким вони були раніше — богом, злодійкою чи простим ковалем, — тепер їхні дороги зійшлися. І ніхто з них не вийде з цієї дороги таким, яким був.

Уламок у його руці тихо загугнів, немов погоджувався. А може, просто насміхався.