Глава Дванадцята. Шепіт снів

Глава Дванадцята. Шепіт снів

Ніч була тиха, але сон не приходив. Ілар лежав на соломі в кутку хижі, стискаючи уламок, загорнутий у тканину. Він намагався відпустити його бодай на мить, та щоразу, коли відкладав убік, відчував холод і страх, ніби без нього залишався голим перед темрявою.

Зрештою втома перемогла, і він заснув.

Йому снилася порожнеча. Темний простір без землі й неба. Лише він сам — і уламок у руці. Той світився срібним світлом, але вже не як жаринка, а як зоря.

— Нарешті, — пролунало в темряві.

Ілар озирнувся. І з тіні виросла постать. Вона була вищою за будь-яку людину, з крилами, що розпливалися чорним туманом. Її обличчя змінювалося щомиті: то воїн у шоломі, то мати з дитиною, то закривавлений старець. Але очі завжди залишалися однаковими — срібні, холодні, безжальні.

— Хто ти? — голос Ілара зірвався.

— Той, кого твої боги ув’язнили, — відповіла тінь. — Один із перших. Один із справжніх.

Ілар відступив, але уламок у його руці загудів, мов струна. Тінь посміхнулася.
— Відчуваєш? Він пам’ятає мене. Бо саме моєю кров’ю він був викуваний.

Хлопець здригнувся.
— Це… неправда.

— Це істина, — прошепотіла істота. — Ти вже знаєш, що боги брехали. Вони кинули нас у темряву, бо боялися нашої сили. А тепер ти тримаєш зброю, яка може вбивати їх так само легко, як і нас. Подумай, Іларе. Ти — простолюдин. Вони топтали таких, як ти, століттями. Але зараз у твоїх руках доля світу.

Тінь схилилася ближче, її голос став м’яким, майже лагідним:
— Стань моїм союзником. Співай зі мною, і ми звільнимо людей від богів та від тих, хто називає себе повстанцями. Ти станеш тим, кого боятимуться всі. Або… ти станеш рабом уламка, і він пожере тебе, як пожер сотні до тебе.

Ілар відчув, як слова в’їдаються в нього. Його руки тремтіли. Уламок гудів так голосно, що він не чув власних думок.

— Ні… — прошепотів він. — Я не твій.

Тінь засміялася.
— Ти вже мій, хлопче. І що далі ти триматимеш клинок, то швидше сам це визнаєш.

Темрява навалилася, і сон розсипався, мов попіл.

Ілар прокинувся в холодному поті. Ранок ще не настав. Поруч спала Сера, бог війни сидів біля вогню, а відлюдник щось шепотів над старими книгами.

Уламок у руці Ілара світився слабким срібним сяйвом — наче пам’ятав сон так само, як і він.