Глава Десята. Тяжкий тягар

Глава Десята. Тяжкий тягар

Сховище смерділо кров’ю й попелом. Ілар стояв серед руїн, не відразу розуміючи, що всі крики стихли. Лише дзвін у його вухах не вщухав — відлуння співу уламка.

— Ходімо, — Сера торкнулася його плеча. Її обличчя було в кіптяві та крові, але погляд залишався твердим. — Якщо залишимося тут ще хвилину, на нас зійдуть усі патрулі міста.

Вціліли лише шестеро повстанців. Вони мовчки збирали зброю та речі загиблих. Бородатий воїн кульгав, але тримався на ногах. Темноокий чоловік зник — ніхто не бачив, коли саме він пішов.

— Він утік, — сказав бог війни, повільно піднімаючись. Його кроки були важкими, але в голосі звучала певність. — І ще повернеться. З порожніми руками він не залишиться.

Вони вийшли в ніч. Вулиці палали — інквізитори палили квартали, щоб вирвати з них повстання з корінням. Крик жінок і дітей лунав із темряви.

Ілар ішов попереду, ховаючи уламок під плащем. Але кожен раз, коли він бачив спалах вогню чи тінь на стіні, метал починав дзижчати. Наче кликав його: “Вбий… добий… напийся…”

Йому хотілося затулити вуха, та шепіт лунав не ззовні, а всередині.

На мосту їх помітив загін варти. Сера вже підняла лук, але Ілар не витримав — уламок сам вихопився з його руки, і світло вихором зметнулося вперед.

Крики вартових урвалися майже одразу. Тіла лежали на камені, і лише дим здіймався в ніч.

Ілар стояв, тремтячи. Він навіть не відчув, як замахнувся. Уламок зробив усе сам.

— Це не я… — прошепотів він. — Це він…

— Ти тримаєш його, — жорстко відповів бог війни. — І поки ти його носиш, відповідальність твоя.

Сера глянула на хлопця з тінню страху в очах, яку намагалася приховати.
— Якщо уламок забирає твою волю… чи довго ми зможемо тобі довіряти?

Слова вдарили сильніше, ніж будь-який меч. Ілар відчув, як холод стискає груди. Він хотів крикнути, що не зрадить їх, але уламок тихо сміявся у нього в думках.

Коли вони нарешті вирвалися за міські мури й загубилися в лісах, ніч була глуха й чорна. Лише уламок світився тьмяним жаром, неначе жаринка, що не згасне.

Ілар лежав під деревом, не змикаючи очей. Він знав: спати не зможе. Бо щойно заплющить повіки — уламок заспіває знову. І, можливо, наступного разу він уже не зупиниться.