Глава Сьома. Сховище зради

Глава Сьома. Сховище зради

Катакомби вивели їх у покинуті підвали старої майстерні. Над ними гули кроки й брязкіт зброї — місто прочісували з усіх боків. Та тут, за важкими дверима з дубових дощок, на них чекало сховище Опору.

Всередині горіли кілька факелів, пахло потом і металом. Десятки чоловіків та жінок — бідняки, колишні вояки, ремісники — готували зброю, точили ножі, лагодили обладунки. При їхній появі всі підняли голови.

— Сера! — до дівчини кинувся бородатий чоловік у шкіряній броні. — Ми вже думали, що тебе схопили.

— Ледве вирвалися, — вона коротко кивнула на Ілара й пораненого бога. — Це ті, кого я знайшла.

Усі погляди зійшлися на них. Дехто насторожено, дехто з прихованою цікавістю. Та один чоловік — високий, із темними очима й обличчям, наче вирізаним із каменю, — зробив крок уперед.

— Це правда? — його голос був низьким і твердим. — Він — бог?

Ілар відчув, як у грудях похололо. Бог війни сидів, спершися об стіну, його рани ще світилися тьмяним сяйвом. Він не відповів.

— Так, — сказала Сера, не відводячи погляду. — Він ослаблений, але живий. І цей хлопець… він має артефакт.

У підвалі здійнявся гул. Хтось вигукнув: “Ось шанс добити їх!” — інший прошипів: “Це небезпечно, він може нас зрадити.”

Темноокий чоловік підняв руку, і тиша впала, як ніж.
— Якщо це правда, ми повинні вирішити, що з ними робити.

Його погляд ковзнув по Ілару, затримався на уламку меча, що тьмяно світився крізь обмотку тканини. Ілар відчув, як чужа сила мовби тягнеться до нього.

А тоді сталося дивне. Коли люди в підвалі загомоніли знову, Ілар помітив серед них кількох — їхні очі світилися ледь помітним срібним сяйвом, таким самим, як у тих інквізиторів. Вони не кричали, не сперечалися — лише мовчки спостерігали, наче чекали сигналу.

Вони вже тут, подумав Ілар, і по спині пробіг холод.

Бог війни відкрив очі й подивився на нього. Ледь чутно, так, щоб почув лише хлопець, він прошепотів:
— Не всі ці люди — твої союзники. Первісні вміють сіяти зерна навіть серед тих, хто клянеться у свободі.

Темноокий чоловік підняв голос:
— Ми повинні вирішити разом. Чи станемо ми новим світанком людства… чи дамо знову владу тим, хто колись нас поневолив.

Усередині сховку здійнявся крик. Хтось кликав убити бога негайно. Хтось вимагав залишити його живим як свідка.

А Ілар стояв у центрі й відчував, як уламок у його руці пульсує в такт суперечці — неначе сам метал чекає, коли проллється нова кров.