Глава Шоста. Голод у серцях

Глава Шоста. Голод у серцях

Крик тіні ще лунав у вухах, коли інквізитор упав, немов маріонетка зі зламаними нитками. Його тіло корчилося, очі втратили біле сяйво, і лише тоді він справді закричав — уже людським голосом, сповненим страху.

Ілар стояв, важко дихаючи. Уламок у його руці палав слабким світлом, наче розпечене вугілля. Він боявся розтиснути пальці — що буде, якщо метал вирветься й сам обере, кого вбивати далі?

— Геть звідси! — Сера схопила його за плече й потягла вперед. Інші повстанці прикривали відхід, кидаючи в прохід смолоскипи та уламки каміння.

Вони бігли вузьким тунелем, поки їхні легені не почали палати. Нарешті вибралися в закинуте підземелля, де колись зберігали вино. Там вони зупинилися перевести дух.

Бог війни сперся об стіну, закриваючи очі. Його голос звучав, немов з далекої печери:
— Ти бачив їх, хлопче. Тепер ти не зможеш відвернутися.

Ілар мовчав. Перед очима знову постала та тінь із кігтями. Вона не просто керувала інквізитором — вона була в ньому.

Сера обернулася до них обох.
— Ви кажете, це Первісні? Я бачила їхній слід. Але поясни мені, — вона зиркнула на бога, — чому люди стають їхніми посудинами?

Бог повільно відкрив очі. У їхній глибині горів слабкий жар.
— Бо вони самі цього хочуть. Первісні живляться бажаннями: гнівом, жадобою, страхом. Усі ті, хто мріяв про владу над богами, про помсту чи свободу без меж, — самі відкрили двері.

Слова зависли в тиші. Повстанці, що були поруч, переглянулися. Один із них сплюнув.
— То ти хочеш сказати, що наш гнів — це їхня їжа? Що ми боролися даремно?

Сера насупилася, але не відповіла. В її очах промайнув сумнів, і Ілар упіймав цей погляд. Вперше він побачив у ній не лише ненависть до богів, а й страх — що, може, вони й справді відкрили скриню, яку краще було б залишити замкненою.

— Ні, — нарешті сказала вона. — Ми боремося не даремно. Люди заслуговують на свободу. Але тепер… тепер ми мусимо вирішити, як не стати рабами ще гірших господарів.

Її слова відлунювали в темряві, а Ілар раптом відчув, що це не просто розмова. Це була перша тріщина в самому серці повстання.

Вдалині, за товстими стінами катакомб, лунав дзвін. Місто все ще шукало їх.

А в глибині душі Ілар знав: тепер за ними женуться не лише люди.