Глава П’ята. Сліди ув’язнених

Глава П’ята. Сліди ув’язнених

Катакомби тяглися вузькими ходами, вологими й темними. Сера вела їх уперед, а Ілар ішов позаду, стискаючи уламок меча так міцно, що пальці вже заніміли. Бог війни рухався повільно, приховуючи біль, але навіть у своєму знесиленому стані він здавався небезпечною присутністю.

— Тримайтеся тихо, — шепнула Сера. — Інквізитори мають своїх шпигунів навіть у підземеллях.

Вона не встигла закінчити. Раптовий гуркіт змусив стіни здригнутися. Звідкись із темряви виплеснулося холодне світло, і перед ними з’явилися чорні постаті. Інквізитори.

Їхні обладунки відбивали відблиски смолоскипа, але очі за шоломами світилися неприродним білим сяйвом. Вони рухалися занадто злагоджено, наче одна істота, поділена на кілька тіл.

— Ми знайшли їх, — промовив один із них, але голос звучав ніби подвійним, із чужим відлунням, від якого в Ілара по спині пробіг мороз.

Сера вихопила лук і пустила стрілу, та вона відскочила від чорного щита. Інший повстанець кинувся з мечем, але інквізитор зустрів удар голою рукою й відштовхнув людину так, що та вдарилася об стіну і не піднялася.

Бог війни рвонув уперед, але його тіло не слухалося, і він упав навколішки. Ілар кинувся до нього, підняв уламок — і в ту ж мить світ завмер.

Він побачив тінь. Не людину в броні, а щось за нею: велетенську потворну істоту, напівпрозору, немов складену з темряви. Вона висіла за спиною інквізитора, торкаючись його плечей довгими кігтями, й рухала ним, як лялькою.

— Тепер ти бачиш, — прохрипів бог війни, притискаючи руку до рани. — Це Первісні. Вони вже серед нас.

Тінь нахилилася ближче, і Ілар відчув, що вона теж бачить його. Уламок меча в його руці заспівав так гучно, що в голові загули дзвони.

— Вбий їх! — крикнула Сера. — Вбий, доки вони не взяли нас усіх!

Ілар зробив крок уперед. Його тіло тремтіло, а серце билося так, ніби ось-ось розірве груди. Тінь потягнула до нього свої руки, і світло смолоскипа раптом здригнулося, ніби боялося торкнутися її.

Хлопець замахнувся уламком.

Коли він ударив, темрява завила — не людським голосом, а криком, від якого камінь посипався зі стелі.