Глава Перша. Порожній храм

Глава Перша. Порожній храм

Полум’я в чаші ледве жевріло, ніби йому самому набридло світити. Колись у цьому храмі було стільки світла, що люди з навколишніх селищ приходили сюди просто погрітися під сяйвом священного вогню. А тепер — попіл, холод і тіні, що повільно сповзають зі стін.

Ілар, юнак із передмістя, сидів на потрісканих плитах і дивився, як останні іскри гаснуть. Він не був побожним — швидше цікавим. Йому хотілося побачити, чи правда те, про що нині шепочуться на базарах: боги вмирають.

Храм був порожній. Жерці давно зникли — одні втекли до столиці, інші приєдналися до інквізиційних загонів, які тепер нишпорили по всій землі. Ходили чутки, що вони полюють не на грішників, а на самих богів.

Ілар відчував у кишені холод металу. Знаходку він знайшов кілька тижнів тому — у руїнах давнього кургану. Спершу подумав, що то уламок меча, та коли доторкнувся, метал заспівав тихим гулом, від якого серце завмерло. Відтоді хлопець носив його із собою, не знаючи, чи це скарб, чи прокляття.

Тиша храму раптово зламалася.
Хтось задихано впав просто біля входу, облокотившись об колону. Ілар різко підвівся, ховаючи руку в кишеню.

То був чоловік, високий і, попри поранення, страшенно могутній на вигляд. Його шкіра світилася тонкою павутинкою шрамів, мовби під нею колись текло полум’я. В очах горів вогонь, але слабкий, наче вмираюча зірка.

— Хлопче, — прохрипів він, — допоможи…

Ілар завмер. Він знав ці риси з ікон. Він бачив їх у книжках, які показував йому наставник. Це не міг бути звичайний вояк.

— Ти… — прошепотів він. — Бог війни…

Чоловік ледве всміхнувся, кров стікала з губ.

— Колишній. І незабаром — мертвий. Якщо… ти не вирішиш інакше.

Ілар не встиг відповісти. Із зовнішнього двору почувся гуркіт заліза й тупіт. До храму наближалися воїни в чорних обладунках із печатками інквізиції.

Юнак стиснув уламок меча у руці.
Він уперше зрозумів: у його долоні зброя, здатна вбити бога.

А може — врятувати.