Частина 5

Очікую, що зараз нападе. Кинеться в бій, проштрикне одним мечем, або двома одразу й все… Кінець мені. Не дізнаюся чому раптом янголи, чи не янголи, почали дійсно падати на голову; не дізнаюся таємниць світу; нічого не зрозумію…

— Що тобі потрібно? - здавлено шепочу. 

— Мені? - вигинає темні брови. — Не знаю. Цікаво. 

Холод, не через температуру на дворі, пробігається тілом. Мчить замість крові вимагаючи навіть не рухатися. Тінь нагадує хижака, який заховався поміж дерев й очікує, поки зможе кинутися на жертву. 

— Навіщо ви тут? Всі? - роблю спробу дізнатися більше. Можливо інформація Тіні відрізняється від того, що сказав Лео? 

— Хаос, війна… Хіба Лео не сказав? - насміхається.

— Ні, - брешу.

— Спочатку був Хаос, — ліниво починає й сідає навпроти. Дістає мечі та кладе їх між нами. — Він утворився від енергій, що вирували у космічному просторі. Потім, — весело продовжує, — йому стало сумно. Бути одному, на нескінченний простір, хм, таке собі.  Тому Хаос створив Витоків. Вони пішли з його енергії, черпаючи силу з його джерела. З часом Витокам набридло жити так, як жили. Правила були прості й чіткі, але заборону завжди хочеться обійти. Тоді з'явилися перші Ниці, я був одним з них. Ну як, досить цікаво? 

Завзято киваю, з обережністю поглядаючи на мечі, що на землі.

— Що ж, добре, Єво. Ниці пішли з царства Витоків у іншій реальності, вона межує з Землею, тому вони й гепнулися вам на голову. Створили своє. Не буду вдаватися у демографічний прогрес й все таке, але так вийшло, що Хаос психанув. Створив людей. Спростив їх бажання й відправив у путь. Ну ви й розрослися до восьми мільярдів. Донедавна все було ок, всі жили собі спокійно, іноді трішки виходили за межі, та не так завзято, як цього разу. Група Витоків забажала Хаос собі. Забрати його силу. Інші були проти. Ниці теж не захотіли бути слабшими, тому й влізли у це все. А таточко Хаос вирішив покарати усіх й викинути нас до вас. Чим розізлили його люди, невідомо, але покарані ми всі. Проте, Витоки продовжують війну, будуть шукати шляхи повернення, деякі Ниці почнуть вбивства заради вбивств. Лише ви, смертні — жертви. Як тобі?

— Чому ти розповів? 

— Мені не шкода, — Тінь кидає ледве помітний погляд на мечі. 

На лезах танцюють вогняні спалахи Витоків, які падають за моєю спиною. Очікую, що Ниций вже зараз схопить зброю й завдасть удару, але він сидить й спостерігає за мною, наче на чолі написані усі думки. 

— Ти вб'єш мене? 

Тінь хмикає. Чорні злі очі дивляться гостро, пробираються під шкіру страхом й кригою.

— Не знаю. Хочеш жити? 

— Хочу. 

— Укладемо договір? Ти знаєш життя на Землі, я ні. Познайом мене з усім навколо, а я захищатиму тебе. Що скажеш? 

Закушую губу.

— Навряд від життя залишилося щось…

— Я удам, що людина. Просто…гібрид чогось. 

Нервово сміюся. Мда…гібридів з такими очима не буває.

— Присягни, що я не помру. 

— Поки зі мною ти не помреш, Смертна. 

— Тоді згода! 

Тінь хитро зазирає в очі, простягає руку й вказує поглядом, щоб вклала свої пальці. Варто цьому статися, як все навколо завмирає, немов час зупиняється, й між нашими долонями починає литися світло.

— Закріпили. Вперед, Єво. Нас чекають пригоди!