Падіння

Частина 4

Спершу я просто ошелешена тим, що Витік кинув мене на пагорбі, мовляв, у вдячність. Потім шок змінює злість. Врешті, добираюся до третьої стадії відчаю — надії. Може не все так погано? Раптом… влада щось зробить? Військові? Чи…Чи…вони просто підуть на якусь іншу планету? Навряд, якщо вони створені з чогось космічного їм потрібно дихати?

Сідниці відмерзають від сидіння на холодній землі. Березневий мороз ще гуляє містами й не дає природі отямитися занадто швидко. Та встати сил немає. Нудота після польоту витягла їх залишки. Тому підтягую ноги до себе й просто спостерігаю за тим, як з неба все ще падають жовті спалахи, які нагадують вогняні кулі. Тепер знаю — це Витоки. Навряд Ниці летять з небес, чи звідки вони там.

Моє місто горить. Вигорає, навіть так сказала б. Витоки своїм падінням, війною та боротьбою призводять до цього. Це, якщо вірити Лео та Тіні. Втім, і не вірити у мене причин немає. Я ж бачу усе на власні очі. Скільки пройде часу поки вогонь охопить все, дістанеться до АЗС, до підприємств й усе вибухне? Та й, навряд це лише наше місто стало зосередженням падіння Витоків… Гадаю, що вони наразі всюди, у кожному куточку землі.

— А я тебе шукав, — тихий голос за спиною лякає.

Зриваюся з місця й повертаюся до нього обличчям. Капюшон, натягнутий раніше, знову падає, звільняючи неслухняні руді пасма й дозволяючи вітру тріпати їх.

— Ти?! — гнівно рикаю. — Демон!

Тінь вигинає чорні брови. Зараз мечі всі на місцях.

— Ниций, колишній Виток. Не демон, — кривиться й підходить до мене на крок. — Радий вітати, смертна.

Зіщулюю погляд. В голові хаос, мабуть, той самий, який і породив усіх нас, знову ж таки, якщо вірити новоприбулим.

— Як знайшов?

Тінь вигинає брови й сміється.

— Це не проблема. — схиляє голову на бік. — Ти пахнеш цікаво.

Тепер вигинаю брови я, щоправда, здивовано.

— Пахну цікаво?

— Лео кинув тебе, Смертна? — змінює тему.

Відступаю, сподіваюсь, що непомітно. Кидаю обережний погляд на мечі Тіні. Леза гостріші за усе на світі, готова заприсягнутися!

— Сказав ховатися.