Частина 3

Все, на цьому я офіційно готова припинити існувати у цій реальності. Витоки, які янголи? Демони? Тінь? Лео? Хаос? Люди, принаймні схожі на них, падають прямо з неба. І я, посеред усього цього лайна. Прямо в епіцентрі. 

Окидаю залишки бабусиної квартири сумним поглядом — не вціліло нічого. Тінь своїм вибухом розтрощив усе. Стіни з цегли частково зруйновані, меблі нагадують сміття, ковдри, книги, подушки — усе лише шматки минулого. 

— Ви усе знищуєте, — шепочу й намагаюся витерти кров з рота. 

— Хаос, не ми, — відрізає… Лео? й подає мені руку. 

Дивлюсь в очі Витока й не вірю, що вкладаю свою руку у його. Він же тільки що був мертвим десь на уламках мого життя. 

— Що далі? — приречено запитую. 

Бо знаю, як раніше більше не буде. Нашому світовому порядку прийшов кінець. На арену вийшли сильніші створіння. Тож, який сенс запитувати як він вижив після ударів мечів?

— Війна між Витоками та Витоками, а ще Витоками та Ницими не припиниться, вона просто змінила місце розташування. — спокійно відповідає й веде мене повз зруйновані уламки стін. — Хочеш жити? Шукай місце під землею. 

Змінила місце розташування? Тобто, змінила?

— Вам небес мало? — переступаю через уламки стискаючи руку Витока, навіть швидше опираючись на неї. 

— Не наша вина, — стенає він плечима. Тільки зараз помічаю закривавлену спину й руки у ранах. 

— А чия? — нервово сміюся. — Ви впали на нашу землю, агов! 

Лео, чи хто він там, різко зупиняється. Ми практично вийшли з квартири на сходову клітку, яка майже так само зруйнована вщент, як і бабусин спадок. 

— Не на вашу, — криво посміхається. — Нашу, Смертна.

Звужую погляд. 

— Тут живуть люди, не Витоки чи хтось ще!

— Люди були створені завдяки нам, — хмикає. — Спочатку з'явилися Витоки, коли космічний простір і Хаос об'єдналися в одне ціле. Потім Ниці. І тоді лише ви. Ходімо!

Не встигаю й зреагувати, як Витік хапає мене на руки, перекидає через плече й злітає крізь діру у даху. Кричу, щосили. Кричу, не знаючи за що й схопитися.  Страх волає аби заплющила очі, але не можу. Ну як? Вхопитися немає за що, оголена спина Лео у крові, тож долоні просто ковзають по шкірі. 

В якусь мить усвідомлюю, що вже просто хриплю, не кричу — голос зірвала. А ми все вище й вище, без крил, без страховки, без хоча б мотузки, втім не знаю чим би вона допомогла. 

Небеса все ще горять. Витоки продовжують падати. Кулями, що палають, летять стрімко вниз й приземляються на земну поверхню знищуючи навколо себе усе ударною хвилею.

Холод пробирається навіть у кістки. Попри вогонь, який всюди, тут, високо в небі, страшенно холодно. Я припиняю слідкувати за тим, куди ми несемося, чи думати, як взагалі це фізично можливо. Ще пів години тому навіть не уявляла, що світу прийшов кінець. 

Нарешті ми опиняємося на пагорбі з якого видно усе місто. Куди не кинь оком — всюди пожежа або руйнування. Фіксую це периферійним зором, а потім, варто торкнутися ногами землі, як встаю рачки й починаю блювати. Десь позаду чую сміх Витока. Насміхається? 

— Що? — рявкаю, коли вже й блювати нічим. 

— Ви — смертні, такі слабкі, — уїдливо кидає.

— Добре, що ви міцні, — бурчу. — Чому ми тут? 

— Моя подяка за допомогу, — веде плечима, наче й сам не розуміє, навіщо притягнув сюди. — Ти не кинула, хоча я не потребував…

Фиркаю, чим перебиваю його. 

— Мій дім зруйновано, ти притягнув мене невість куди, і це подяка? 

— Краще сховайся кудись, поки не пізно. Бої можуть тривати, за вашими мірками часу, довго, — байдуже киває. 

Не встигаю і відповісти, як Лео здіймається у повітря наче ракета й зникає десь між чорними хмарами та кулями вогню.