Частина 2

Він сидить теж підпираючи стіну зовсім не соромлячись оголеності. Мене ж це вибішує. Встаю й підходжу до шафи, що у коридорі. Стара, як і все у цій квартирі. Вона залишилася мені після бабусі кілька років тому. Знаходжу там шорти, єдине, що є з чоловічого гардероба, колись знайомий ночував — забув, й жбурляю ними у незнайомця.

— Запитаю ще раз, хто ви такі? — різко кидаю. 

Відриває голову від колін. Дивиться в очі. Так несподівано, що заклякаю. Вперше бачу такий відтінок синього, фіолетового, чорного, жовтого. Немов там, у них, живе справжній всесвіт. 

— Витоки, — кидає хрипко. — Ниці. Щось ще? 

Шаленію від нахабності.

— Щось ще? Я врятувала тебе.

Стенає плечима.

— Дарма. Я б впорався. Оклигав би після падіння й впорався б.

— Серйозно? — уїдливо запитую. — Ти впав  з неба, від такого складно оклигати! 

Витік здіймає брови:

— Смертній, на кшталт тобі. Не мені. 

Не можу зрозуміти його. Голос зверхній, впевнений та впертий водночас. Погляд шокує й дивує, що навіть пояснення кольору очей не шукаю. Добре, хоч шорти одягає, поки удаю, що розглядаю власні стіни з пожовклими шпалерами. 

— І чому ти впав? — запитую, коли Витік впевнено, немов у себе вдома, йде у кімнату, яка одразу виконує функцію спальні та вітальні. 

— Баланс розхитали. Хаос не любить такого. 

— Баланс, — киваю, наче він говорить нормальні речі. — Ага. А небо у вогні, це що? — кидаю погляд на вікно. За ним справжнє пекло. Небеса все ще горять спалахами зірок. 

— Витоки падають. Сказав же, — він крокує до вікна й дивиться на те ж, що і я, — Хаос не любить такого. Карає нас. Скинув за війну.

— Війну проти кого?

— Витоків проти Витоків. 

Все одно нічого не зрозуміло. 

— Чому ви воювали? — намагаюся не нервувати й ставити потрібні питання.

— Влада, — стенає плечима.

Страшний звук та вибухова хвиля зносять мене й Витока вмить. Моє тіло падає на стіну, сповзаю на підлогу й відчуваю у роті смак крові. Дезорієнтована, налякана, шукаю очима причину. Знаходжу відразу — той самий, хто був на даху.

— Бачу, ти не слухняна смертна, — лунає твердий голос.

Чорне волосся незнайомця закладене за вуха. Мечі у руках. Погляд злий й кілкий. 

— Не чіпай її, — втомлено говорить Витік. — лише смертна. 

— Але не злякалася врятувати тебе. Ви, Витоки, — ліниво продовжує, — так раділи, що люди називали вас янголами, а нас демонами. Ви — вищі, ми — нижчі. І що ж у висновку? Почали війну, здійняли хаос, не змогли між собою поділити владу, ще й нас втягнули у це все.

— Ніхто не просив тебе йти воювати, — Витік встає між мною і чорноволосим. — Ти сам пішов за обіцянку влади на темний бік.

— Чи твої побратими пішли на темний бік? — насмішкувато каже. 

— Ти забагато на себе береш, Тінь.

Тінь - це ім'я? Байдуже. Поки, аби не вмерти прямо тут, на старому килимі бабусиної квартири. 

— Я? — Тінь насмішкувато дивиться на Витока, а потім різко повертається, помахом двох мечів завдає удару й опиняється переді мною, — привіт, Смертна.

Слова зникають. Перетворююся на німу. Лише стираю кров з губ рукою й налякано дивлюся в злі очі. Вони не нагадують справжній Всесвіт, вони — інші. Темні, наче глибини космосу повного страшних таємниць.

— Не вбивай, — зривається пошепки.

Тінь всміхається. Глумливо.

— Подумаю стосовно цього. Лео привіт.

Зникає у повітрі, немов дійсно…тінь.