Частина 1

Сьогодні на диво прекрасна ніч, мабуть, вперше за останні роки. Смог завжди закриває небеса над містом сірою димкою, але не в цю мить, ні… Саме зараз темне полотно художника Всесвіту глибокого синього кольору осяяне міріадами зірок: білосніжних, яскравих, великих та величних. Вони, немов небесні ліхтарі, дощем зриваються вниз, бажаючи наблизитися до нашої грішної землі. Вони неначе дар надії, сповнені тепла та світла, що подих перехоплює. 

Я завмираю на даху багатоповерхівки й не можу відвести погляду, адже це прекрасно до нестями. Як зачарована стою й дивлюся вверх боячись кліпнути. Це видовище неймовірне. Це видовище прекрасне. Настільки, що впевнена, зараз будь-хто піднявши голову зупиниться на довгу мить аби насолодитися цим. 

Небо раз за разом спалахує мільярдами феєрверків, що створює сам світ. Темне полотно освітлюється яскравим світлом, білим, але з теплим відтінком. Раптом здіймається вітер: шалений, сильний, штормовий. Він хапає моє волосся крижаними пальцями та кидає прямо в обличчя. Налякана жорстокістю стихії відступаю на крок назад від краю даху й намагаюся вгамувати власні пасма, тож ховаю їх під капюшон.  Відволікшись, не одразу вихоплюю поглядом, що небо тепер не просто сяє, воно палає… Вогонь хапає його у власний пекельний полон й лиже язиками, намагаючись прорватися за його межі. Зірки стрімко летять вниз, на землю.

Це дико. Божевільно. І просто не може бути правдою, адже я...вперше бачу подібне. Ніколи до цього часу природа так не реагувала. Ніколи вона не творила подібного. Ніколи не горіли небеса. 

Вітер з  кожною секундою стає все сильнішим. Він жене зірки з неба вниз, підштовхує, розбурхує вогонь, жадаючи його перетворити у пожежу. 

Відступаю ще на крок. Свист вітру у вухах знову мене відволікає, тож натягую капюшон ще глибше й через мить дуже про це шкодую, тому що на дах падає зірка…

В голові жодної думки, порожньо, чисто, неначе аркуш паперу. Тільки й можу, що дивитися на зірку, прикривши очі долонею. Дивитися крізь тонкі щілинки між пальцями.  Все у мені перетворюється на лід, від страху, шоку, та просто дикості того, що відбувається. Стою на місці й не рухаюся та через білосніжні спалахи просто не можу вихопити очима, що саме відбувається прямо на очах.. Занадто яскраво, як для людських очей. Занадто гостро. І страшно.

Серце б'ється птахом у грудях, шаленіє, а потім, відчувши якусь дивну силу змішану зі спокоєм, уповільнює ритм.

Нарешті вдається відвести долоні від очей й побачити…На даху лежить людина. Повністю оголена. За статурою нагадує чоловіка. Міцного, дужого й безмежно сильного. 

Роблю крок вперед зачарована видовищем, а потім підіймаю голову до неба, впиваючись поглядом у, вже світле небесне полотно. Зірки падають. Летять вниз несамовито, запалюючи собою повітря. Ніби хтось насильно скидає їх на землю. Знову дивлюся на спину зірки чи чоловіка, що все ще нерухомо лежить на боку. 

Крок. І ще. Ще. Ближче. Від страху все тремтить. Вітер зриває капюшон здіймаючи руде волосся, то вверх, то вниз.

Присідаю поряд з незнайомцем. Торкаюся холодного плеча й повертаю на спину. Ахаю. Обличчя залите кров'ю. На грудях рани, нагадують опіки. 

— Ей, — шепочу. Тільки марно, він не чує.

Відводжу закривавлене волосся з чола незнайомця. Він починає кашляти. Сіпаюся й падаю на сідниці. 

Прийшов до тями? Чому поранений? Але, якби я впала з такої висоти, то навряд би взагалі вижила. 

Інстинкт кричить, щоб тікала. Вже. Не витрачала час на розглядання оголеного чоловіка. Але якась інша частина мене вже хапає його за руку й допомагає встати. Незнайомець пробує підвестися сам, та сил у нього мало, тож практично усю вагу переносить на мене. Ряхчу, тягну його до виходу з даху. Повільно, втім, доволі успішно.

Гучний гуркіт десь позаду змушує зупинитися. Різко обертаюся й бачу, що на дах приземлився ще хтось. Адреналін у скронях зашкалює. Зойкаю й не рухаюся.

За спиною новоприбулого пекло. Небо все ще сяє міріадами спалахів, горить справжнім вогнем. 

— Кинь його, смертна! — лунає зневажливо від ще одного незнайомця. 

Руки у нього закривавлені, темне волосся довге, торкається вогкими пасмами плечей. Одягнений у чорне, на стегнах мечі, за спиною теж щось виглядає. 

Проковтую клубок у горлі. Сильніше стискаю пальці на шкірі незнайомця й не знаю, що робити далі. Раптом він хрипло каже:

— Тікай.

Та попри все бажання дійсно втекти, не можу. Заціпеніла. Тіло не слухняне, не вдається вмовити його рухатися, тому так і стою. 

— Сама напросилася, — говорить новоприбулий у й жбурляє в наш бік вогняну кулю.

Знаю, що кричу, але не чую цього. Перший незнайомець відштовхує мене у двері, що ведуть з даху на техповерх й біжить слідом. Замикає їх й підштовхує у спину, аби була швидшою. 

Не знаю чим знову думаю, та хапаю незнайомця за руку й тягну у свою квартиру на десятому поверсі. Закриваюся на усі замки й сповзаю на підлогу. Закриваю обличчя руками придушуючи істерику, а потім дивлюся на створіння, котре волею долі тепер блукає моєю квартирою.

— Хто ви в біса такі?