Розмова про людей

Кухня була тихою.

Лише інколи чути було, як вітер легенько торкався вікна. Селена сиділа за столом і дивилася на лампу, ніби намагалася зрозуміти, як таке маленьке світло може освітлювати цілу кімнату.

— Люди створюють багато дивних речей, — тихо сказала вона.

Марко усміхнувся.

— Для нас вони не дивні. Ми просто звикли до них.

Селена трохи нахилила голову.

— А до болю ви теж звикаєте?

Марко на мить замовк.

— Інколи… — відповів він. — Але не завжди.

Селена дивилася на нього уважно, майже так, як учений дивиться на щось незрозуміле.

— На небесах немає болю. Там немає страху втратити когось.

— Це звучить… спокійно, — сказав Марко.

— Так. Але тепер мені здається, що там чогось не вистачає.

Марко підняв брови.

— Чого?

Селена трохи подумала.

— Сенсу.

Марко тихо засміявся.

— Більшість людей на землі якраз і шукають сенс життя.

Селена подивилася у вікно. За склом темнів нічний ліс.

— Можливо, саме тому ваше життя таке… живе.

Марко сперся ліктями на стіл.

— А що ангели думають про людей?

Селена відповіла чесно:

— Багато ангелів вважають людей слабкими.

— А ти?

Селена подивилася прямо йому в очі.

— Я думаю, що люди дуже сильні.

— Чому?

Вона відповіла тихо, але впевнено:

— Бо ви продовжуєте жити, навіть знаючи, що все колись закінчиться.

Марко кілька секунд мовчав.

Потім він сказав:

— Знаєш… ніхто ніколи не говорив про людей так.

Селена трохи усміхнулася.

— Можливо, тому що я дивилася на вас з небес.

І вперше за цю ніч Марко відчув дивну думку:

Можливо, ця дівчина справді не з цього світу.

                                     Сторінка-6