Людський дім

Марко обережно допоміг Селені піднятися.

Вона ледь трималася на ногах. Земля під ними здавалася їй дивною і важкою. Кожен крок вимагав зусиль, ніби її тіло тільки вчилося жити без крил.

— Повільно, — сказав Марко. — Не поспішай.

Селена трималася за його руку. Її погляд уважно досліджував усе навколо: темні дерева, місячне світло, холодний вітер.

— На небесах немає такого вітру, — тихо сказала вона.

— Справді? — здивувався Марко.

— Там усе… спокійніше.

Вони повільно йшли вузькою стежкою через ліс.

Через кілька хвилин між деревами з’явилося невелике світло. Це було жовте тепле світло з вікна маленького будинку.

Селена зупинилася.

— Що це?

— Мій дім, — відповів Марко.

Вона довго дивилася на будинок, ніби бачила щось надзвичайне.

— Люди живуть… у таких маленьких місцях?

Марко тихо посміхнувся.

— Для нас вони не маленькі.

Вони підійшли до дверей, і Марко обережно відчинив їх.

Усередині було тепло.

Світло лампи освітлювало невелику кімнату: старий дерев’яний стіл, кілька стільців, полицю з книгами і диван біля стіни.

Селена повільно зайшла всередину.

Вона зупинилася посеред кімнати і тихо озирнулася.

— Тут… затишно.

Марко здивовано подивився на неї.

— Ти знаєш слово «затишно»?

Селена задумалася.

— Я… читала людські думки, коли була на небесах. Інколи.

Марко засміявся.

— Тобто ти знаєш про людей більше, ніж я думав.

Селена підійшла до полиці з книгами.

Вона провела пальцями по обкладинках.

— Люди записують свої думки…

— Так, — сказав Марко. — Щоб не забути.

Селена тихо подивилася на нього.

— Дивно.

— Що саме?

Вона відповіла дуже спокійно:

— На небесах ніхто нічого не записує. Там немає страху забути.

Марко на мить замовк.

Потім тихо сказав:

— Можливо… саме тому люди цінують моменти більше.

Селена подивилася на нього довгим поглядом.

І вперше подумала про одну дивну річ:

можливо, життя людей не таке слабке, як здається з небес.

                                  Сторінка-4