«Сьогодні прокинувся самотнім…»
Сусідка, як завжди, у білому, розуміюче кивнула в привітання, потягуючи каву. В легенях канцерогенні смоли розносилися еритроцитами по стомлених органах, не помічаючи різниці з киснем. Трамваї деренчали коліями…
Вервечка сірих важких хмар сунула на схід. Фотони найближчої зірки розбивались в ній, наповнюючи рідкуваті парки сутінковим молочно-брудним маревом. Вечір? Ні, ранок. Скоро рідкі перехожі, рятуючись високими комірами, попливуть тротуарами. Вже зараз мотори авто прогріваються у гаражах.
Бетонне провалля міста прокидається нервовими мітлами двірників, п’яними переливами запізнілих останніх клієнтів пабів, грохотом пустих ящиків експедиторів біля цілодобових продмагів.
Обернувся. Що бачиш? Шпалери. Навіть вони посіріли. Одинокий стілець у кутку. Холодний. На вузькому ліжку квітчасті подушки ріжуть очі. Забагато кольору. Дзеркало з твоїм відображеним обличчям затінює Далі на стіні. Хворобливість, жовч, сирість…
Пустка мінімалізму в кімнаті.
Таке «сьогодні» не всміхнене, розмазане грубим пензлем по свідомості.
Вирватись!
Сусідка провела поглядом відлуння швидких кроків східцями, затримавшись з цигаркою біля сміттєпроводу, як кожного ранку. Зітхнула прихованими надіями в спину, у синіх її зіницях блиснув і згас тьмяний вогник радості. Буркнув би: «Здрастуй!», ‒ але не в силах стриматись, злетів до парадних дверей східцями, злякавшись замкненого простору ліфта.
Старий двірник мазнув болотом по нових чоботях, вилаявшись. Байдуже. Задуха сковує легені, спадає більмом на очі. Крок, ще крок. Швидше, старий, швидше, на ходу піднімаючи голову. Хмарочоси арками обіймають вулиці. «Купи!», «Продай!», «Застав!» ‒ кричать німі вивіски. Взяли в оточення. Стискують. Місто, країну, материк, планету до розмірів скрипучого ліфту з розплавленими клавішами поверхів.
Тепер би побігти! Але не вистачає подиху. Легені склеєно масним туманом. Рухи сковує спаплюжений ранок. Ніхто не прийшов. Дзвінок на вхідних дверях мовчав, захлинувшись тишею. Сни, загиджені фетишами, лякали розбещеністю. Кожної ночі, кожного бісового ранку!
Майже фізично чув брязкіт ланцюгів по асфальтованим тротуарам за собою. На кінці двохсот пудові гирі волочились, важко відбиваючи ритм серця, били по нервам. Ноги наливались бетоном, вростаючи за мить у дорогу. Судоми совісті: «Може, повернутись?» ‒ але соромно. І так не зрозуміло, як же став чудовиськом…
Знайдуть однаково, ховайся чи ні! Вони розкусили тебе, старий, від них нічого не приховаєш. Куди не йди, усюди камери. Грати. Бастіони. Хащі. Бачиш їхні всерозуміючі погляди. Знають більше, ніж можуть сказати.
Склепінням неба придавило до мокрої лавки. Накрапає дощ. Мрячить осінь по буденним заметам лінивої зими. Зима, висипавши тонни снігу, зморено відхаркувала лопатами на паркових доріжках, остаточно зневірившись у власних силах. Рани її посипали сіллю, як і твої. Пекло без міри, накопичуючи болю. Роз’їдало болотом і розтоптаними чобітьми. Бруд в’їдавсь у лаковані натерті халявки, сочивсь сукровицею. Брудний і зломлений водночас.
Куди далі? У павутинні міських переходів, проспектів, вулиць так легко заблукати. Глухі кути навколо зливались у мур неприступного замку. Над ним, коливаючись у поривах шаленого вітру, вогнедишні дракони стережуть позмінно башту з істинними відповідями. Ейфелеву? Ні. Останкінську. Монополія на правду. Браму відкривають кодами, ребусами-шифрами. Загадки мудреців. Пін-коди. Радіограми Штірліца.
«Перекладіть одного сірника, щоб рівність стала вірною…»
По сім печатей на сім замків…
Тремтіння. Мурашки розповзаються шкірою. Хмари огорнули пледом, опавши на землю. Це – листопад серед зневіри січня; це – пронизливий жах сонного ранку. Холод, подолавши бар’єр легкого пальта, дотягнувсь тіла.
Треба йти. Рух зігріває. Рух рятує. Як і втеча…
«Хапатися за вчора – а сенс?»
Вчора. Час зсипавсь піщинками, кожна, падаючи на саме дно, бухкала, як церковний дзвін на свята.
БУМ!!!
Біля ніг лежала гіляка, а то, попереду, он де в тіні, виблискують голодом його очі. Гучний рик перекочується між дерев. Чуєш, страх зв’язує по руках. До найближчого дерева пазурі роздеруть тіло, тільки кинься. Шелест вітру чи м’яких обережних кроків. Світло, пробиваючись крізь листя, засліплює. Нерви не витримують – вхопивши палицю, кидаєшся в бік ворога з диким криком. Смак власної крові зводить з розуму…
Долаючи пагорок, зміряв кроками глибокий проталий сніг. На старому заводі брались до роботи. В цехах вмикали світло, загули верстати. Крізь гул перекликались робітники з бригадирами-майстрами. Не спинятись, старий! Заплутуй сліди.
Важкі видихи паром виривались з рота. Підйом забирав багато сил. До кінця паркану, яким обнесли заводську територію, ‒ метрів сто, та у такому стані здавалось кінця-краю не видно. Ворони каркають, кружляючи. Зграї їх насміхаються. Не чути власних думок. Яких бажаєте відповідей?
БАМ!!!
Принесли дари. Сукна, шовки, слонові бивні, зброю, килими східні, дерев’яні скрині, шкатулки дружинам – все не те, хочу золота! Кланяються. Один одного перебиваючи, милості просять. Води їм? Хліба їм? Всього у них вдосталь. Мало, кажете, то відтяти вам голови, безголовим і цього вистачить!.. Кричать, упираючись, до богів своїх моляться. Я – і є їхній Бог! На трон з початку віків посаджений. Слава мені!
Запалити вогню? Помітять. За заводом межею до поля рідка лісосмуга. Дуби, старі, як світ; молоді акації тягнуться, кривенькі, до світла між дубовими лапами. Кущаться терени, багряними краплями ягід приманюють. Терпкі. Як сьогоднішній ранок.