Пацієнт без симптомів
1
У лікарів швидкої допомоги є одна проста професійна підозра:
якщо людина каже
«зі мною щось не так»,
значить, швидше за все, вона має рацію.
Проблема лише в тому, що іноді
ніхто не може зрозуміти — що саме не так.
Ольга Мельник саме закінчувала зміну.
Це був той небезпечний момент, коли здається, що ніч уже майже позаду, і можна почати думати про сон.
Саме в такі моменти життя любить підкидати сюрпризи.
— Лікарю, — сказав фельдшер із коридору, — у нас пацієнт.
Ольга підняла очі від столу.
— Звичайно.
— Він каже, що його отруїли.
— Це звучить як класичний початок дуже довгого вечора.
Фельдшер знизав плечима.
— Аналізи нормальні.
— Це звучить ще гірше.
Каталку підкотили до приймального.
Чоловік лежав на ній і виглядав абсолютно здоровим.
Саме це і насторожувало.
— Добрий вечір, — сказала Ольга.
— Мене отруїли, — відповів чоловік.
— Звичайно.
— Я серйозно.
— Я теж.
Вона перевірила пульс.
Нормальний.
Дихання.
Нормальне.
Зіниці.
Нормальні.
— Як вас звати?
— Андрій.
— Добре, Андрію.
Вона подивилася на карту.
— Ви кажете, що вас отруїли.
— Так.
— Чим?
— Не знаю.
— Коли?
— Мабуть… сьогодні.
Ольга підняла брову.
— Це досить широкий часовий діапазон.
Андрій нервово сів.
— Я відчуваю це.
— Що саме?
— Що щось не так.
Ольга кілька секунд дивилася на нього.
Потім сказала:
— У вас коли-небудь була нічна зміна?
— Ні.
— Тоді повірте мені на слово: відчуття «щось не так» — це нормальний стан людини після третьої чашки лікарняної кави.
Фельдшер тихо засміявся.
— Я не жартую, — сказав Андрій.
— Я теж.
Ольга перегорнула карту.
— Аналізи крові — нормальні.
— Так.
— Токсикологія — чиста.
— Так.
— Тиск — нормальний.
— Так.
Вона підняла очі.
— Ви розумієте проблему?
Андрій провів рукою по обличчю.
— Мені ніхто не вірить.
— Це не питання віри.
— А що?
— Це питання симптомів.
Він нахилився вперед.
— Вони є.
— Які?
— Слабкість.
— Добре.
— Нудота.
— Можливо.
— І… — він замовк.
— І?
— Відчуття, що я помру.
Ольга кілька секунд мовчала.
Потім сказала:
— Це дуже незручний симптом.
— Чому?
— Бо його неможливо виміряти.
Фельдшер сказав:
— Може, панічна атака?
— Можливо.
Андрій різко сказав:
— Ні.
— Чому?
— Бо це почалося не сьогодні.
Ольга підняла голову.
— Коли?
— Кілька тижнів тому.
— І ви вирішили звернутися саме зараз.
— Бо сьогодні стало гірше.
Вона зітхнула.
— Добре.
Вона взяла ліхтарик.
— Давайте ще раз подивимось.
Вона перевірила очі.
Пульс.
Шкіру.
І раптом зупинилася.
— Цікаво.
— Що? — запитав фельдшер.
Ольга взяла руку пацієнта.
— Андрію.
— Так?
— Ким ви працюєте?
— Бухгалтером.
— Добре.
Вона перевернула його долоню.
І кілька секунд дивилася мовчки.
— Лікарю? — сказав фельдшер.
— Зараз.
Ольга нахилилася ближче.
І тихо сказала:
— Це вже цікавіше.
— Що?
Вона показала на його пальці.
— Бачиш?
Фельдшер примружився.
— Ні.
— Ось тут.
— І?
Вона повільно сказала:
— Маленькі проколи.
У кімнаті стало тихо.
Андрій завмер.
— Це нічого не означає, — сказав він.
Ольга підняла брову.
— Можливо.
— Це… я просто…
— Ви робите собі ін’єкції?
— Ні.
— У вас діабет?
— Ні.
Ольга кілька секунд дивилася на нього.
Потім сказала:
— Цікаво.
І саме в цей момент у дверях приймального з’явився знайомий голос.
— Ольго.
Вона навіть не обернулася.
— Капітане, якщо ви прийшли за кавою, я вас розчарую.
Іван Кравець зайшов у кімнату.
— Я прийшов перевірити, чи у вас сьогодні без стрілянини.
Ольга кивнула на пацієнта.
— Не стрілянина.
— А що?
— Отруєння.
Іван глянув на чоловіка.
— Симптоми?
Ольга усміхнулася.
— Ось у цьому і проблема.
— Чому?
Вона показала на карту.
— Їх немає.
Іван знизав плечима.
— Тоді в чому справа?
Ольга подивилася на руки пацієнта.
І тихо сказала:
— Думаю…
Вона зробила паузу.
— у нас з’являється нова історія.
Іван усміхнувся.
— Я так і думав.
2
Іван Кравець мав одну корисну професійну звичку.
Він не поспішав робити висновки.
Особливо коли люди виглядають занадто переконливо.
Він підійшов до каталки і подивився на чоловіка.
— Капітан поліції Іван Кравець.
— Андрій.
— Радий знайомству.
— Я б волів інші обставини.
— Це взаємно.
Іван кивнув на карту.
— Отруєння?
— Так.
— Аналізи чисті.
— Так.
Іван знизав плечима.
— Тоді ви або дуже здорові…
— Або дуже повільно помираю.
— Це драматично.
Андрій нервово сказав:
— Ви не розумієте.
— Можливо.
Іван подивився на Ольгу.
— Що ти думаєш?
Ольга все ще тримала руку пацієнта.
— Думаю, що він або бреше…
— Дякую, — сказав Андрій.
— …або говорить правду.