Запрошення

Офіційний лист із Ватикану надійшов о сьомій ранку.

Не на лікарняну пошту.

Не через єпархію.

Не через Міністерство охорони здоров’я.

Спершу він потрапив у державні канали, потім — у церковні, потім — до кабінету Коваля, потім — на телефон Громова, і лише після цього, уже у вигляді роздрукованого документа з гербом Святого Престолу, ліг на стіл Платона Озерного.

Платон подивився на нього так, ніби аркуш був не папером, а медичним висновком із діагнозом для всього світу.

У кабінеті сиділи всі, кого він найменше хотів бачити разом о сьомій ранку.

Белларді — спокійний, але блідий після безсонної ночі.

Карла — з руками, складеними на колінах, наче вона боялася, що пальці самі почнуть молитися.

Коваль — біля дверей, із телефоном у руці та поглядом людини, яка вже бачила кілька поганих сценаріїв і знала, що реальність однаково вибере найгірший із неочікуваних.

Феофилакт — важкий, мовчазний, змінений нічною розмовою більше, ніж хотів би показати.

Громов — окремо, біля вікна. Він дивився не на лист, а на двір, де натовп після короткого нічного вибуху не розійшовся, а став іще щільнішим. Стомлені люди куняли біля воріт, гріли руки об паперові стаканчики з кавою, молилися, сперечалися, знімали відео, читали новини, які вже випереджали подію.

Платон прочитав перший абзац.

Потім другий.

Потім відклав лист.

— Вони хочуть забрати Його до Рима.

Белларді обережно сказав:

— Не забрати. Запросити.

Платон глянув на нього.

— Ви самі чуєте різницю?

— Чую. Саме тому наполягаю на цьому слові.

Коваль сухо кинув:

— У політиці запрошення часто відрізняється від конвою лише тим, хто тримає двері.

— Тут не буде конвою, — сказав Белларді.

— Ви можете це гарантувати?

Монсеньйор відповів не одразу.

— Ні.

Платон криво всміхнувся.

— Нарешті чесно.

— Я можу гарантувати інше, — продовжив Белларді. — Якщо Він залишиться тут, ситуація погіршиться швидше, ніж ми зможемо реагувати. Ватикан принаймні дає простір, де Його не розірвуть натовп, медіа, політики й наші власні страхи.

Громов тихо сказав:

— Простір контролю.

Белларді повернувся до нього.

— Також.

— От бачите.

— Контроль не завжди зло.

— Ні. Зло — це коли контроль називають любов’ю.

Ці слова могли б прозвучати щиро.

Але з вуст Громова вони прозвучали надто точно, майже підозріло. Платон помітив, як Пацієнтові вчорашні слова вже почали проростати в усіх — навіть у тих, хто намагався використати їх проти інших.

Феофилакт уперше заговорив:

— Рим — це правильне місце.

Платон повернувся до нього.

— Для кого?

Митрополит витримав погляд.

— Для Церкви.

— А для Нього?

Феофилакт мовчав.

Цього мовчання вистачило.

Карла тихо сказала:

— Рим може стати пасткою.

Белларді кивнув.

— Може.

— Ви говорите це так спокійно.

— Бо якщо не назвати пастку пасткою, вона стає кімнатою для переговорів.

Коваль підняв очі.

— Цікава фраза.

— На жаль, дуже ватиканська.

Платон знову взяв лист.

Офіційна мова була чистою, ввічливою, бездоганною.

Святий Престол висловлював занепокоєння.

Святий Престол визнавав складність ситуації.

Святий Престол просив забезпечити безпеку.

Святий Престол пропонував закриту богословську, медичну й моральну оцінку обставин.

Святий Престол гарантував повагу до гідності особи, конфіденційність процесу та координацію з українською стороною.

Жодного слова “Месія”.

Жодного слова “Христос”.

Жодного слова “диво”.

Жодного слова “страх”.

Платон кинув лист на стіл.

— Гарно написано. Майже нічого не сказано.

Белларді опустив очі.

— Це мова, яка вміє виживати.

— А правда?

— Правда не завжди виживає в першій редакції.

Карла подивилася на нього з болем.

— Саме тому її треба писати вдруге?

Белларді зустрів її погляд.

— Саме тому.

Коваль заговорив діловито:

— Практичне питання. Якщо Він погодиться, треба визначити маршрут, статус, охорону, супровід, медичну відповідальність, контакт із українськими органами, медійну позицію.

— І хто летить? — запитав Платон.

Белларді відповів:

— Ви. Як лікар.

Платон усміхнувся без радості.

— Звісно.

— Сестра Карла. Як свідок.

Карла зблідла.

— Мене хочуть повернути?

— Так, — сказав Белларді.

— Хто?

— Усі, хто боїться того, що ви можете сказати. І всі, хто сподівається, що ви скажете це правильно.

— А ви?

Монсеньйор відповів не одразу.

— Я хочу, щоб ви не зникли.

Карла замовкла.

Коваль сказав:

— Я теж лечу.

Платон здивовано глянув на нього.

— Ви?

— Так.

— У якому статусі?

— У такому, який ще придумають.

Громов повернувся від вікна.

— Представник безпеки української сторони. Це легко оформити.

Коваль подивився на нього.

— Дякую, я не питав у вас дозволу.

— Я не даю дозволу. Я просто кажу, як це буде виглядати.

— Мене хвилює не вигляд.

— Саме тому ви програєте таким, як я.

Коваль зробив крок до нього, але Платон підняв руку.

— Досить.

Громов ледь помітно всміхнувся.

— Я не лечу.

Це здивувало всіх.

Навіть Коваля.

— Чому? — запитав Платон.

— Бо іноді, щоб впливати на подію, не треба бути в кімнаті.

— Чесно, — сказав Коваль.

— Ні, майоре. Просто очевидно.

Пацієнта в кабінеті не було.

Це робило розмову одночасно легшою й неправильною. Усі обговорювали Його дорогу, статус, ризики, безпеку, майбутню зустріч, але Самого Його поруч не було. Платон раптом відчув огиду до цієї сцени.