Повернення до палати

Ніч у лікарні не була спокійною.

Вона лише перестала бути некерованою.

Це різні речі.

Біля воріт і далі стояли люди, але після спільної заяви натовп розсунувся так, щоб швидкі могли проїжджати без сирени. Це виглядало майже розумно. Саме тому Коваль не довіряв цьому ні на хвилину.

Одна група молилася біля паркану, передаючи свічки через руки так обережно, ніби вогонь міг підтвердити їхню правоту.

Інша сперечалася з ними через дорогу.

Кілька журналістів спали просто в машинах.

Двоє блогерів посварилися між собою, бо один звинуватив іншого в “експлуатації дива для охоплень”.

Коваль, почувши це, сказав, що людство іноді заслуговує на технічну перерву.

Платон не відповів.

У нього не лишилося сил навіть на згоду.

Усередині лікарні було тихіше.

Але не легше.

Василь спав біля дверей своєї палати, як і домовилися. Ніна накрила його ковдрою й залишила двері прочиненими.

Аліна сиділа на ліжку й малювала вікна.

Не закреслені.

Поки що.

Роман мовчки обійшов усі кулери й перевірив, чи є вода в пляшках для пацієнтів. Ніхто його не просив.

Платон бачив це й нічого не сказав.

Бо деякі правильні речі ламаються, якщо одразу назвати їх правильними.

У шостій палаті світло не вимикали повністю.

Пацієнт сидів біля вікна.

На тумбочці лежав малюнок Максима, поруч — коробка із записками, яку Платон переніс із ординаторської після того, як зрозумів, що не може лишити її серед чашок, журналів і призначень.

Коробка стояла закрита.

Пацієнт не відкривав її.

Це чомусь дратувало Платона.

— Ви не хочете прочитати? — запитав він.

— Хочу.

— Тоді чому не читаєте?

— Бо вони не писали для того, щоб Я задовольнив цікавість.

— Це не цікавість.

— У тебе — ні.

— А у вас?

Пацієнт подивився на коробку.

— У Мене теж може бути біль, який хоче взяти більше, ніж людина готова дати.

Платон замовк.

Він не знав, що робити з фразами, у яких Пацієнт раптом говорив не про людей, а про Себе.

Такі миті були гіршими за чудеса.

Чудо ще можна було поставити під сумнів.

А от утома в Його голосі була занадто людською, щоб не ранити.

— Ви втомилися? — запитав Платон.

— Так.

— Фізично?

— І так.

— Вам треба спати.

— Знаю.

— І?

Пацієнт ледь усміхнувся.

— Ти починаєш звучати як лікар.

— Я і є лікар.

— Саме це Я й сказав.

Платон сів на стілець.

У палаті пахло старою фарбою, чаєм і папером. За вікном тополі чорніли проти жовтого світла ліхтарів. Десь у коридорі скрипів візок.

— Що буде завтра? — запитав Платон.

— Те, чого ви намагатиметеся уникнути сьогодні.

— Ви можете говорити менш загадково?

— Можу.

— То говоріть.

Пацієнт повернувся від вікна.

— Завтра хтось спробує забрати Мене з лікарні.

Платон повільно випростався.

— Хто?

— Ті, хто вважатиме, що лікарня більше не контролює ситуацію.

— Держава?

— Не тільки.

— Церква?

— Не тільки.

— Журналісти?

— Вони забирають інакше.

Платон потер очі.

— Якщо ви це знаєте, треба попередити Коваля.

— Ти попередиш.

— А ви?

— Я скажу йому те саме, якщо він запитає.

— Він запитає.

— Так.

У двері постукали.

Коваль зайшов без зайвих формальностей, але цього разу все ж дочекався короткого кивка Платона.

Це було нове.

Маленьке.

Але Платон помітив.

— Нам треба говорити, — сказав Коваль.

— Ми вже, — відповів Платон.

— Про що?

Пацієнт сказав:

— Про те, що завтра Мене спробують забрати.

Коваль не здивувався.

Це здивувало Платона.

— Ви знали?

— Припускав.

— І не сказали?

— Ви були зайняті коридором.

— Майоре.

Коваль сів на стілець біля дверей.

Уперше за весь день.

Це теж було нове.

— Є кілька варіантів, — сказав він. — Перший: офіційне переведення в інший медичний заклад під приводом безпеки. Другий: судове рішення про примусову експертизу в закритій установі. Третій: церковні представники спробують домовитися про “тимчасовий духовний супровід” поза лікарнею. Четвертий: хтось із радикалів спробує прорватися й вивести вас як заручника власної віри.

— Оптимістичний список, — сказав Платон.

— Я не дійшов до поганих варіантів.

Пацієнт слухав спокійно.

— Ви хочете запобігти цьому? — запитав Він.

Коваль подивився на Нього.

— Я хочу, щоб завтра не було трупів.

— Це чесно.

— Не робіть із цього моральну перемогу.

— Не роблю.

— Робите.

Пацієнт усміхнувся втомлено.

— Трохи.

Коваль відкинувся на спинку.

— Мені потрібно зрозуміти одну річ. Ви хочете лишитися тут?

— Ні.

Платон різко повернувся.

— Що?

Пацієнт повторив:

— Ні.

— Ви самі казали, що лікарня потрібна.

— Була.

— “Була”?

— Платоне.

— Ні. Не “Платоне”. Ви щойно сказали, що хочете піти.

— Я сказав, що не хочу лишитися тут.

— Це те саме.

— Ні.

Коваль підняв руку.

— Конкретніше.

Пацієнт подивився на нього.

— Якщо Я залишуся, лікарня стане святинею або в’язницею. Можливо, одночасно. Люди, які тут лікуються, перетворяться на фон для події. Персонал — на охорону дверей. Платон — на сторожа Мене замість лікаря для них.

Платон хотів заперечити.

Не зміг.

— Якщо Я вийду до натовпу, — продовжив Пацієнт, — Мене візьмуть ті, хто найголосніше говорить про любов.

Коваль сухо сказав:

— Точний ризик.

— Якщо Мене забере держава, Мене назвуть загрозою.