Змова мовчання 

Перші п’ять хвилин у шостій палаті були майже ввічливими.

Саме це найбільше насторожувало Платона.

Коваль стояв біля дверей. Не сідав. Не знімав пальта. Не виявляв ні агресії, ні зайвої цікавості. Просто фіксував простір: вікно, ліжко, тумбочку, відстань до Пацієнта, позицію Платона, руки Феофилакта, малюнок на тумбочці.

Платон бачив, як працює його погляд.

Професійний.

Без емоцій.

Такий самий погляд, яким лікар іноді дивиться на пацієнта перед складною процедурою: не як на ворога, але вже й не цілком як на людину. Радше як на ситуацію, що може піти не за планом.

Феофилакт сидів на стільці біля стіни.

Він попросив дозволу сісти.

Це здивувало Платона.

Священники високого рангу, яких йому доводилося бачити в лікарні, зазвичай поводилися так, ніби дозвіл був частиною повітря, яке належало їм за посадою. Феофилакт не здавався скромним. Але він умів не заходити далі, ніж його впустили.

Поки що.

Пацієнт сидів на ліжку.

Спокійний.

Ніби це до нього не прийшли силовик і митрополит після вірусного відео, а двоє втомлених людей, які нарешті перестали вдавати, що прийшли не за Ним.

— Ваші документи? — запитав Коваль.

— У Мене їх немає.

— Ви знаєте своє ім’я?

— Так.

— Назвете?

— Ні.

Коваль не змінився в обличчі.

— Чому?

— Бо ви прийшли не по ім’я.

— А по що?

— По спосіб зробити Мене зрозумілим для звіту.

Платон втрутився:

— Майоре, він відмовляється називати ім’я з моменту госпіталізації.

— Я зрозумів.

Коваль не відводив очей від Пацієнта.

— Ви громадянин України?

— Я прийшов до людей, не до держави.

— Це не відповідь.

— Для вашої форми — ні.

— Ви розумієте, що перебування невстановленої особи в медичному закладі після події, яка викликала масове скупчення людей, є питанням безпеки?

— Так.

— Ви маєте намір провокувати людей?

— Ні.

— Маєте намір виходити до журналістів?

— Ні.

— Маєте намір контактувати з дітьми?

Платон різко подивився на Коваля.

Питання було правильне.

І саме тому звучало огидно.

Пацієнт відповів:

— Я не маю наміру робити з дитини доказ.

Феофилакт ледь нахилив голову.

— А з себе?

Пацієнт подивився на нього.

— Це питання краще поставити тим, хто вже почав.

Митрополит не відразу відповів.

— Ви знаєте, що зараз відбувається за воротами?

— Так.

— Люди моляться.

— Деякі.

— Люди плачуть.

— Деякі.

— Люди сподіваються.

— Деякі.

— А деякі?

— Хочуть узяти надію в руки так, щоб вона перестала бути вільною.

Феофилакт стиснув пальці на коліні.

Платон бачив, як йому не подобається ця відповідь.

Не тому, що вона була образливою.

А тому, що її важко було назвати неправильною.

Коваль відкрив блокнот.

— Зафіксуємо прості речі. Ви знаєте Максима?

— Так.

— Звідки?

— Він довго мовчав.

— Це не знайомство.

— Для вас — ні.

— Ви говорили з ним до сьогодні?

— Ні.

— Мали доступ до його медичних даних?

— Ні.

Коваль перевів погляд на Платона.

— Хтось міг передати?

— Ні, — сказав Платон. — Його взагалі не мало бути в нашому корпусі.

— Випадково опинився?

— Так.

Коваль записав.

— Випадковості після вірусних відео мене цікавлять окремо.

— До відео це була просто плутанина реєстратури.

— Плутанина часто стає маршрутом для чогось більшого.

Пацієнт тихо сказав:

— Ви говорите так, ніби все, чого не планували, вже загроза.

Коваль підняв очі.

— Часто так і є.

— Тому ви втомилися.

Платон майже фізично відчув, як повітря в палаті стало жорсткішим.

Коваль не змінив пози.

Але щось у ньому закрилося.

— Не переходьте на особисте.

— Ви самі принесли себе сюди.

— Я приніс повноваження.

— Ні. Повноваження принесли вас.

Коваль зробив крок ближче.

— Ви хочете перевірити моє терпіння?

— Ні.

— Тоді що?

— Чи залишилася під ним людина.

Феофилакт тихо сказав:

— Це вже не допит.

Коваль кинув на нього погляд.

— А що?

— Те, чого ми всі боялися.

Платон не втримався:

— І чого саме?

Митрополит подивився на Пацієнта.

— Що він не захищатиметься.

Ці слова вдарили не менше за напад.

Пацієнт справді не захищався.

Не доводив.

Не пояснював.

Не будував версії.

І від цього кожен із них мусив чути власні питання голосніше.

За дверима ситуація погіршувалася.

Ніна двічі заходила без стуку.

Перший раз — повідомити, що біля воріт уже поліція.

Коваль сухо відповів:

— Знаю.

Другий — що двоє журналістів намагалися пройти через господарський вхід, представившись родичами пацієнта.

Олена Вікторівна наказала закрити всі другорядні входи.

Через це працівники кухні не могли занести продукти без обходу через старий корпус, де протікав дах.

Через це санітарка Ліда посварилася з охороною.

Через це один пацієнт із другого поверху почав кричати, що їх усіх беруть у заручники.

Через це інший намагався відчинити пожежний вихід.

Лікарня швидко нагадала, що будь-яка велика подія в установі спочатку стає не історією, а логістикою.

Платон вийшов у коридор, щоб віддати Ніні розпорядження.

— Максим із матір’ю виїхали?

— Так. Через пральню.

— Хто супроводжував?

— Роман.

Платон кивнув.

Це було добре.

Потім подумав про Романа й воду.

І вже не був певен, що “добре” — слово достатньо просте.