Дзеркало душі та шепіт надії

Наступні дні не принесли пояснення.

Це дратувало Платона найбільше.

Він міг працювати з агресією, кататонією, маренням переслідування, релігійними конструкціями, маяченням провини, маніакальною піднесеністю, розпадом мислення, депресивним мовчанням, демонстративністю, симуляцією, медикаментозною сплутаністю.

Усьому цьому були місця.

Не завжди точні.

Не завжди чесні.

Але місця.

Цей чоловік не ставав на жодне з них.

Він спав мало, але не виглядав виснаженим так, як мали б виглядати люди після кількох ночей майже без сну. Їв нерегулярно, але без протесту. Не вимагав нічого. Не проповідував у коридорах. Не сперечався з персоналом. Не намагався втекти. Не збирав навколо себе пацієнтів.

Саме тому вони почали збиратися самі.

Спершу це було випадково.

Стара жінка з дев’ятої палати, яка зазвичай кричала на санітарів і називала всіх шпигунами, одного ранку зупинилася біля дверей шостої, бо почула його голос.

Він не говорив нічого особливого.

Лише просив Романа не ставити чай на край тумбочки, бо стаканчик впаде.

Жінка стояла й слухала, ніби це була проповідь.

Потім сказала:

— Він не кричить.

Роман відповів:

— А мав би?

— У мене в голові всі кричать.

Пацієнт подивився на неї.

— Не всі.

Жінка заплакала так раптово, що Роман розгубився й покликав Ніну.

Платон записав у журналі:

“Пацієнтка Л. емоційно зреагувала на контакт із невідомим пацієнтом. Потрібне обмеження неконтрольованих взаємодій.”

Потім довго дивився на слово “неконтрольованих”.

Воно було правильне.

Саме тому неприємне.

До кінця тижня біля шостої палати вже існувало негласне тяжіння.

Ніхто не називав це дивом.

У лікарнях такі слова не живуть довго. Вони або стають жартом, або приводом для службового розслідування.

Медсестри говорили простіше:

— Після нього тихішають.

— Хто?

— Та всі.

Це було неправдою.

Не всі.

Один молодий пацієнт після розмови з ним навпаки розбив пластикову мильницю, бо раптом згадав, що не дзвонив матері три роки й тепер не знав, чи має право. Інший сидів у коридорі до ночі й повторював: “Я не хочу бути добрим тільки тому, що мене налякали.” Третя жінка попросила папір і написала листа синові, але не відправила.

— Він їх погіршує, — сказав черговий лікар Самойленко на ранковій нараді.

Платон переглянув записи.

— Не погіршує.

— А що робить?

Лікар не відповів одразу.

— Знімає кришку.

Самойленко криво всміхнувся.

— Чудовий терапевтичний метод. А якщо звідти полізе таке, що ми не закриємо?

— Тому й спостерігаємо.

— Платоне Аполінаровичу, у вас дивний тон.

— Який?

— Ніби ви його захищаєте.

У кімнаті стало тихо.

Ніна, яка розкладала ранкові призначення, навіть перестала шелестіти паперами.

Платон подивився на Самойленка.

— Я захищаю відділення від поспішних рішень.

— Звучить майже як те саме.

— Тільки для тих, хто любить поспішні рішення.

Самойленко замовк.

Озерний не любив такі зіткнення.

Вони забирали сили, які краще було витратити на роботу. Але останніми днями він усе частіше помічав, що стара економія сил підозріло схожа на мовчазну згоду з тим, що простіше.

Це було небезпечно.

Бо якщо лікар починає підозрювати власну зручність, йому стає важче лікувати інших як чужу проблему.

Платон намагався повернути розмови з Пацієнтом у клінічне русло.

Третього дня він приніс структурований опитувальник.

Пацієнт подивився на папери й сказав:

— Тобі з ними спокійніше.

— Так.

— Тоді починай.

Ця згода знову збила його з ритму.

Він сів, поклав ручку на перший рядок.

— Ваше повне ім’я?

— Ти вже питав.

— Я питатиму, доки не отримаю відповідь.

— А якщо відповідь змінить питання?

— Тоді я запишу нове.

— Ні. Ти запишеш старе іншими словами.

Платон вдихнув.

— Добре. Вік?

— Старший за твою втому.

— Це не відповідь.

— Для анкети — ні.

— Ви усвідомлюєте, що відмова від базових відповідей ускладнює оцінку вашого стану?

— Так.

— І все одно?

— Ти хочеш оцінити Мій стан чи втримати власний?

Платон відклав ручку.

— Ви щоразу повертаєте розмову до мене.

— Бо ти щоразу ховаєшся у ній за Мною.

— Це вже не медицина.

— Ні.

— А що?

— Те, від чого медицина іноді рятує, а іноді ховається.

Лікар роздратовано встав і підійшов до вікна.

У дворі санітарка тягнула мішок зі сміттям. Мішок порвався, і на мокрий асфальт висипалися бахіли, обривки упаковок, пластикові стаканчики, недоїдений хліб у серветці. Жінка на мить зупинилася, подивилася на це все, потім присіла й почала збирати руками.

Платон чомусь не міг відвести погляд.

— Мій батько теж любив такі розмови, — сказав він несподівано для себе.

Пацієнт мовчав.

Платон відчув це мовчання як дозвіл, але не як примус.

— У нього в кабінеті висіло велике дзеркало в темній рамі. Він казав, що лікар має щодня дивитися собі в очі, бо інакше почне дивитися на людей як на матеріал.

Платон усміхнувся без радості.

— Красиво звучить, правда?

— Так.

— А потім він підписував висновки для тих, кого треба було прибрати з публічного простору. Не всіх. Не завжди. Не так карикатурно, як люблять думати. Він справді був хорошим лікарем. І саме тому страшнішим.

Пацієнт слухав.

— Я все життя хотів бути іншим, — сказав Платон. — Не служити владі. Не ламати людей діагнозом. Не робити з медицини кийок. А потім став завідувачем відділення й зрозумів, що влада не завжди приходить у кабінет із печаткою. Іноді вона приходить у вигляді ключа від палати.