Епілог

Минуло кілька днів. Гниле Озеро здавалося зовсім спокійним, наче ніколи й не намагалося проковтнути Софійку. Сонце світило так яскраво, що страхи тієї ночі здавалися лише поганим сном.

​Дівчата збирали речі, щоб їхати додому. Злата востаннє зазирнула в кімнату з трюмо. Чорна тканина все ще щільно вкривала дзеркало, перев'язана товстою мотузкою. Прабабуся зайшла слідом, тримаючи в руках теплий пиріг на дорогу.

​— Ви сміливі дівчата, — тихо сказала вона, дивлячись на завішене скло. — Не кожному вдається розчесати волосся озерній тіні й не залишитися в її полоні.

​Софійка підійшла до бабусі й простягнула їй срібний гребінець. На його зубцях заплуталася одна тонка, зелена ниточка, схожа на водорість. Але щойно сонячний промінь упав на неї, ниточка спалахнула сріблом і перетворилася на чисту воду, що миттєво висохла.

​— Залиште його собі, — усміхнулася бабуся. — Тіна більше не прийде за вашим теплом, але пам'ятайте: дзеркала бачать більше, ніж ми думаємо.

​Коли машина вже від’їжджала від старого будинку, Злата дістала свою камеру. Вона випадково натиснула на кнопку перегляду останнього кадру, який зробила вранці на березі.

​На фото були вона і Софійка. Вони сміялися, тримаючись за руки. Але в самому кутку знімка, у відображенні маленької калюжі біля їхніх ніг, Злата помітила дещо дивне. Там не було її обличчя. Замість нього з води дивилася усміхнена Тіна, яка тримала в руках ту саму ляльку.

​Дівчинка в калюжі приклала палець до губ, наче просила зберегти їхній секрет, і підморгнула.

​Злата швидко закрила об'єктив кришкою. Вона не злякалася. Тепер вона знала: магія нікуди не зникає, вона просто переходить у режим очікування. А срібний гребінець у сумці Софійки приємно холодив руку, нагадуючи, що вони — тепер теж частина цієї великої озерної легенди.