Розділ 3. Кришталевий полон

Кімната майже повністю занурилася в туман, а запах мулу став настільки сирим, що було важко дихати. Софійка вже стояла впритул до дзеркала, і її рука з блискучою лускою пройшла крізь скло, наче крізь воду. Тіна, та сама дзеркальна дівчинка, вже посміхалася своєю риб’ячою посмішкою, готуючись зробити останній ривок і помінятися місцями.

​— Злато! Я відчуваю холод... озеро таке глибоке! — голос Софійки ставав дедалі тихішим.

​Злата зрозуміла: діяти треба негайно. Вона згадала, як спалах камери налякав істоту. Але звичайна фотографія не допоможе — треба розірвати сам зв'язок.

​— Софійко, тримайся за мою руку! Не відпускай! — Злата схопила сестру за плече, а іншою рукою вихопила з полиці старий срібний гребінець бабусі, про який та завжди казала: «Він розплутує навіть найважчі вузли долі».

​Злата не стала бити дзеркало. Вона знала: якщо скло розіб'ється, поки Софійка там, сестра залишиться осколком назавжди. Вона почала з силою «розчісувати» саму поверхню дзеркала, там, де воно перетворювалося на воду.

​Скри-и-ип...

​Срібні зубці гребінця пройшлися по склу, залишаючи за собою білі борозни світла. Тіна всередині скрикнула — її волосся-водорості почали плутатися і чіплятися за гребінець.

​— Ти не забереш її! — крикнула Злата. — Твоє місце в озері, а наше — тут!

​Злата різко натиснула на спалах камери прямо в обличчя Тіні, одночасно витягуючи Софійку на себе. Світло відбилося від срібного гребінця, створюючи потужний промінь, що вдарив у саму глибину дзеркального озера.

​Трісь!

​Дзеркало не розлетілося, але вкрилося мережею дрібних тріщин, які склалися в малюнок риб’ячої сітки. Тіна відлетіла назад, її образ розмився і перетворився на звичайне відображення каламутної води.

​Софійка вилетіла з дзеркала і впала на Злату. Вони обидві важко дихали. Луска на руці молодшої сестри почала бліднути і відпадати, наче стара шкіра змії, залишаючи під собою звичайну рожеву шкіру.

​— Вона пішла? — прошепотіла Софійка, витираючи сльози.

​Злата підвелася і швидко накинула чорну тканину назад на трюмо. Цього разу вона міцно обв’язала її мотузкою.

— Пішла. Але більше ми ніколи не будемо знімати це покривало.

​Вранці, коли дівчата вийшли на берег Гнилого Озера, вони побачили, що чорний буйок, який стояв там десятиліттями, просто зник. А на тому місці, де він був, на хвилях плавала лише одна маленька фарфорова рука старої ляльки.

​Злата підняла свою камеру і зробила останнє фото озера. Коли знімок проявився, на ньому не було жодних монстрів — лише чиста вода і дві дівчинки, що міцно тримаються за руки.