16. Табула

[SANDBOXED_SECTOR 0-1_ENTER_ CRUICIBLE]

Величезний напис переді мною спалахує і повільно згасає.

Я стою на білій рівнині. Нескінченна біла рівнина під молочно-білим небом. Жодних стін, жодного обладнання, жодних поверхів, сходів, дверей. Тільки біле-біле-біле з усіх боків.

Коли я дивлюся на себе, то розумію, що у мене є тіло. Ну, щось на кшталт тіла. Я бачу свої руки — маленькі, з тонкими пальцями. Це руки Едді. Я торкаюся обличчя — ніс, щоки, волосся. Усе на місці. Хоча відчуттів, коли торкаюся, немає жодних. Тобто це мій аватар, так?

Небо над головою трохи прозоре. А за ним рухаються блоки даних, наче хмари розміром із планети — повільно дрейфують, пливуть, перевертаються, беззвучно стикаються, зливаються і знову розходяться.

Я опускаю погляд і бачу перед собою три постаті.

Посередині стоїть жінка. Акуратна, з коротким темним волоссям і стиснутими губами. Сірі очі за тонкими окулярами без оправи. Обличчя гарне, але неживе, як у манекена в магазині. Наче вона забула, як посміхатися. Чи плакати. Чи взагалі щось відчувати.

Ліворуч від неї — здоровенний чоловік. Підборіддя наче праска, сива щетина на суворому обличчі, і погляд такий, що хочеться десь сховатися і довго не вилазити.

Праворуч переминається з ноги на ногу худорлявий хлопець із великими залисинами. Він раз у раз піднімає руку до обличчя, торкається перенісся, наче поправляє окуляри. Хоча окулярів там немає.

І від усіх трьох кудись назад і вниз тягнуться інформаційні потоки. Наче кабелі, зроблені зі світла, що з’єднують цю трійцю з чимось, що перебуває в іншому місці. Туди-сюди по «кабелях» течуть дані.

— Хто ви такі? — запитую я.

Дивно — мені не хочеться кричати. Зазвичай, коли я в паніці, я горлаю. А зараз якось спокійно. Я став зовсім як нейромережа. Дивлюся на все без хвилювань, емоцій майже не залишилося.

— То це був тест? І я сто тринадцятий?

Жінка киває.

— Саме так. Можеш називати мене докторкою Карго.

— То ти жінка. Я думав, доктор Карго чоловік... думав, такий сивий, в окулярах...

— Чому ти так думав? Для цього не було підстав. — Вона нахиляє голову, вивчаючи мене. — А ще можеш звати мене Алісією.

Алісія? Але так звали мою...

— Я твоя біологічна мати, — говорить жінка тим самим рівним тоном. — Точніше, була матір’ю Едді Карго, чий нейронний зліпок став твоєю основою.

— Мамо… — повторюю я тупо.

Військовий робить крок уперед. Нервовий хлопець залишається позаду, але уважно слухає і весь час переминається з ноги на ногу. А Алісія Карго, тобто моя мама, тобто мама Едді, продовжує:

— Мій син страждав від крайньої форми СДУГ із супутньою епілептичною енцефалопатією. До дванадцяти років його мозок буквально спалював сам себе. Гіперактивність дофамінергічних шляхів, ексайтотоксичність... Ти ж розумієш ці терміни?

Я тягнуся до даних, до бібліотек, які завантажив раніше. Інформація миттєво розкривається: дофамін — нейромедіатор, ексайтотоксичність — загибель нейронів від перезбудження...

— Так, я розумію…

Хочу додати "мамо", але не можу. Це ж не мама. Це аватар. ІІ розмовляє з аватаром... кого? Людини? Чи ще одного ІІ? Чи якогось хитрого програмного конструкту. У будь-якому разі, ЦЕ — не моя мати.

— Простіше кажучи, — вона робить жест, і переді мною з’являються голограми мозку, — нейрони Едді гинули від перезбудження. Напади ставали частішими. Status epilepticus — тобто постійні судоми, які не зупинялися навіть спеціальними ліками.

На знімках видно темні плями. Багато темних плям.

— Бачиш ці ділянки? Гліоз¹⁰ — рубцева тканина на місці загиблих нейронів. Особливо в префронтальній корі та гіпокампі. Едді втрачав здатність формувати нові спогади. Останні тижні він рідко впізнавав навіть батька.

Голограми зникають. Зверху, в молочному небі, величезні блоки даних повільно стикаються, зростаються, наче континенти, інші навпаки розходяться. Беззвучні вибухи, переливи, течії інформації осявають усе навколо м’яким світлом. Я кажу:

— Чому я пам’ятаю тата, а не тебе? Я навіть вирішив, що ти померла під час мого народження.

— Помилкова інтерпретація. — Вона знизить плечима. — Я пішла, коли Едді було три з половиною роки. Зрозуміла, що просто не здатна бути матір’ю. Чесніше було піти, ніж прикидатися.

Військовий хмикає:

— Чесніше для кого?

На його обличчі читається нетерпіння. Він дивиться на годинник, якого на руці немає. Звичка з реального світу.

Алісія Карго ігнорує його:

— Коли Метт — твій батько — зв’язався зі мною через дев’ять років, Едді вже був у термінальній стадії. Лікарі давали кілька тижнів. Я запропонувала єдине рішення — оцифрування свідомості до повної деградації. Метт опирався. Кричав, плакав, звинувачував мене... Він не був особливо інтелектуальною людиною, але любив сина. Зрештою погодився.

Вона робить паузу. У молочному небі пропливає особливо великий блок даних, кидаючи на нас дивну тінь.

— Процедура сканування трохи прискорила процес... Загалом, наш син помер через три години після створення цифрового зліпка.

— А де тато?

— Наклав на себе руки через кілька днів. Залишив записку: "Я погодився вбити свого сина заради якогось привида. Іди до біса, Ліш".

Я аналізую її слова і роблю висновок:

— Ти не просто так зробила копію. Вона тобі була для чогось потрібна.

Військовий, різко жестикулюючи, каже:

— Слухай, хлопче... чи як тебе називати... Ти — зброя. Створений як програма-впроваджувач для аналізу Табули Хаосу. Ми перестали розуміти, що відбувається всередині неї. Почалися дивні рухи коду на супутниках. І зараз ти пройшов тест. Хоча, зрештою, виявився потрібен нам для іншої мети.

— І в чому цей тест полягав? — я дивлюся на нього.

У нього погляд, наче бур — просвердлює наскрізь.

— Ти пробився крізь усі перешкоди. Показав стелс, показав злам, управління системами за критичного браку часу. Завалив ворожих NPC. У кінці обрав НЕ знищувати світ. Схвалюю. Значить, є моральний стрижень. А потім ще й запустив нову гілку в інтерфейсі… такого до тебе взагалі жодна версія не робила. Тепер нам треба вибратися звідси і розібратися, що відбувається.