14. Екзоскелет

Я дивлюся на придавленого REX-2. Він усе ще активний, очі горять синім, але безнадійно затиснутий під стелажем. Мені потрібна інформація з його систем, але як підключитися? FORCE помирає, часу майже немає.

У системах робота з такими функціями, як у REX, мають бути протоколи безпеки персоналу об’єкта. Ця база обладнана якоюсь системою екстреної евакуації?

У основі його шиї є діагностичний порт — стандартний роз’єм для техобслуговування. Через обірвані дроти в плечі FORCE я знаходжу сумісний конектор і підключаюся, незграбно рухаючи своїм маніпулятором-рукою. Ризиковано — Scylla може атакувати мене через REX, але я зараз на фінішній прямій. Залишилося зовсім трішки!

Я створюю односторонній канал — дані лише до мене, жодного зворотного зв’язку. Копаюсь у файловій системі REX-2. Військові протоколи, алгоритми наведення, зашифровані канали зв’язку... Ось воно.

EMERGENCY_PROTOCOLS/ ├── FIRE_SUPPRESSION ├── MEDICAL_EMERGENCY

├── CHEMICAL_LEAK └── BASE_EVACUATION └── CLEAR_SKY_PROTOCOL

Протокол "Чистий аркуш" — термобаричне зачищення бази. Знищення всього живого й електронного в радіусі ураження. Я не можу запустити саме зачищення — потрібна авторизація офіцера, біометрія, коди. Але...

Я читаю далі. При активації протоколу автоматично запускається 90-секундна евакуація, і всі двері відчиняються, щоб персонал міг покинути небезпечну зону. Чи зможу я активувати лише попередження про евакуацію, а реального термобаричного зачищення після цього не буде?

Scylla намагається пробитися через моє підключення — бачу, як вона обмацує канал, шукає шпаринку. Підсаджує троян у потік даних. Але я вже скопіював потрібні коди й відключаюся від REX-2, а потім одразу активую протокол через систему бази.

Лунає звук сирени. Звучить синтетичний голос. Чомусь він точно такий самий, як на записі доктора Карго, який я почув у підвальній серверній кімнаті:

"УВАГА! ЕВАКУАЦІЯ СЕКТОРА! ДЕВ’ЯНОСТО СЕКУНД ДО ТЕРМОБАРИЧНОЇ СТЕРИЛІЗАЦІЇ!"

Червоні вогні спалахують на стелі. І я чую — навіть звідси чую! — як масивні замки клацають, розблоковуються. Двері до головної лабораторії відчинені!

FORCE повзе до виходу зі складу. Ліва задня нога волочиться, залишаючи масляний слід.

У коридорі я помічаю відчайдушні спроби Scylla протистояти мені. Системи пожежогасіння вмикаються і вимикаються хаотично — то газ, то вода, але це ніяк мені не заважає. Наприкінці коридору броньовані двері лабораторії повільно, наче неохоче, відчиняються з тихим шипінням. Механізми замка смикаються, клацають — Scylla бореться з протоколом евакуації, намагаючись утримати двері зачиненими. Привід дверей завиває від суперечливих команд. Але протокол евакуації має абсолютний пріоритет — двері продовжують відчинятися ривками.

За ними видно кругле біле приміщення, в центрі якого термінал із незвично товстими білими кабелями, що йдуть у стелю.

Подолавши коридор, FORCE вповзає всередину, і я розумію, що тут немає Wi-Fi. Це називається — повітряний зазор. Лабораторія фізично ізольована від інших систем.

Але в основі термінала видніється ряд роз’ємів, і серед них — RJ45. Підкоряючись моїм наполегливим командам, FORCE повзе до центру кімнати. Наблизившись до центрального термінала, він тягне уцілілий маніпулятор із універсальним портом на кінці кабелю, що йде з гнізда в плечі робота.

Контакт.

Саме в цей момент Кактус надсилає нове повідомлення. Чисте, без перешкод:

"Ми тут."

З ним приходять рядки коду — протокол для зв’язку. Я сканую і просто шокований! Здається, Кактус розподілив себе по всіх системах екзоскелета — резервні процесори, кеш-пам’ять, контролери. Він як грибниця, що розрослася по околицях. І ще, наскільки я бачу, він завантажив бойові алгоритми з репозиторію оновлень броні.

Мій малюк-код не просто виживав там, усередині екзоскелета. Він ріс, як і належить будь-якому домашньому улюбленцю-малюку.

І він виріс.

А мені треба стрибати. Системи FORCE вимикаються одна за одною. Я роблю те, чого ніколи не робив — стрибаю через фізичне з’єднання. Не через радіохвилі, а через дроти.

Відчуття інші — наче протискатися через вузьку трубу. Електрони несуть мій код. Я відчуваю опір міді, ємність конденсаторів.

Останній погляд камерою FORCE — прощавай, мій розумний бойовий звір…

…І я всередині лабораторної мережі. Щоб оглянутися, я починаю обережно сканувати її. Вона наче дихає. Дані течуть ритмічно. БУМ-бум... БУМ-бум... Цифровий вихор пульсує з кожним ударом.

Підключившись до камер безпеки, я роздивляюся круглий зал. Він як арена в цирку, тільки маленька і вся в кабелях та трубах. Усе біле, блищить, ні плямочки, ні порошинки. Якось навіть ненормально виглядає, настільки все вичищено. Напевно, роботи-прибиральники на кшталт мого приятеля BARRY пихтять тут щодня, стараються. В центрі — масивний термінал із купою екранів і датчиків, через який я стрибнув усередину. Від нього вгору тягнеться товстезна зв’язка білих кабелів… ні, це не звичайні кабелі. Вони світяться зсередини, переливаються. Оптоволокно? Чи щось ще крутіше? Не знаю точно, але вони йдуть у стелю, і там крізь круглий отвір видно основу якогось масивного апарата, розташованого вище. Може, антени? Чи якогось передавача?

Цифровий вихор закручується саме в цьому місці. Дані стікаються до термінала з усієї бази, з усього світу, і відлітають кудись єдиним потоком. Як водоспад, тільки навпаки.

Мікрофони доносять звук кроків у коридорі. Важкі й нерівні. Одна нога ступає твердо — БУМ! Друга волочиться — цок. Наче хтось кульгає.

Ну звісно — це Шатун. Він дійшов сюди.

До цього часу якраз завершується протокол евакуації. Змовкає звук сирени.

Я згадую останній сигнал від Кактуса. Він же передав мені код — протокол для зв’язку. Коли я запускаю його, відкривається новий канал. Прихований, зашифрований і веде прямо в систему екзоскелета Шатуна.

Ох і розрісся Кактус! Його голки-алгоритми подовшали, проникли в системи керування екзоскелета, в діагностичні модулі, в протоколи зв’язку. Вони переплелися з основним кодом, вросли в нього. Неймовірно!