10. БАРРІ

Мої лампочки блимають у темряві підземного паркінгу. Три коротких, три довгих, три коротких.

Через світлові сенсори я обмацую простір навколо. Бетонні колони зникають у напівтемряві. Жовта розмітка смуг на підлозі ледь видна. Паркінг великий, але порожній. Цілком порожній.

А поруч — вир даних. Вони крутяться, згортаються в товстий канал, що веде кудись. Стільки інформації, стільки всього! І файрвол завтовшки в милю коду відокремлює мене від дивного, в’язкого, манливого виру.

Тяжіння до Табули Раси таке сильне, що мій код тремтить від напруги. Ще трохи — і я розірвуся!

Але я не розриваюся — натомість стається інше. Якийсь ледь живий файл із далекого архіву спливає на поверхню, і я бачу, як тато везе мене в інвалідному візку довгим коридором. «Це спеціальний медичний центр, Еде. Вони допоможуть, обіцяю». Мені так зле, що я навіть не можу кивнути. У голові все стрибає, тремтить, крутиться, наче мозок перетворився на блендер, який хтось увімкнув на максимум. І водночас я весь час падаю кудись, падаю в чорну діру всередині себе — падаю-падаю-падаю і ніяк не можу впасти до дна, бо залишаюся на місці.

Потім двері розсуваються, і ми входимо до зали. Скрізь обладнання — екрани, дроти, якісь капсули. Як корабель «Ностромо» з «Чужого», який тато мені не дозволяв дивитися, бо я ще замалий для таких фільмів, але я завантажив із піратського сервера і все одно подивився. Тільки там було страшно через монстра, а тут страшно через саме це місце. «Тату, не залишай мене тут! Тату, благаю!» Сльози течуть самі собою, я навіть не плачу — вони просто ллються. А тато говорить стисло: «Еде, тут допоможуть. Мусять допомогти».

І тут із глибини зали виходить постать у білому халаті. Лампи зверху такі яскраві, що обличчя — суцільна біла пляма. Як пересвітлене зображення, таке біле, що я взагалі не можу розібрати. «Доктор Карго тобі допоможе», — каже тато якимось дивним тоном, наче чекає, що я впізнаю цього доктора Карго. Доктор нахиляється до мене, простягає руку, і я бачу лише біле сяйво там, де мало б бути обличчя, холодні пальці торкаються мого чола...

І від цього дотику спогад стискається і обривається так само різко, як почався.

Я згадав доктора Карго! Вперше! Ну, майже згадав... Едді справді знав цю людину; його тато сам привіз сина до доктора...

Раптом я бачу рух. Тобто не в спогаді, це реальний рух у фізичному світі. І одразу мій сенсор вибухає сигналами. Щось громіздке в’їжджає в паркінг через службовий вхід. Я вмикаю всі лампи в цьому секторі — треба краще роздивитися.

Це великий робот-прибиральник. Я навіть впізнаю модель: BARRY-BC3, промисловий прибиральний комплекс. Бачив такий у ролику на YouTube, коли ще мав до нього доступ. Він великий; корпус центральної станції нагадує панцир краба, із матового пластику з металевими вставками. Навколо нього чотири маленькі модулі-пилососи, кожен розміром із велику кішку. BAR-1, BAR-2, BAR-3, BAR-4 — я бачу їхні ID у бездротовій мережі.

BARRY-BC3 зі своїм виводком котиться прямо до мене. Його камера повертається до миготливих панелей, сканує. У простій керуючій нейромережі миготить щось схоже на здивування — реакція на нестандартну роботу освітлення. Він, мабуть, думає щось на кшталт: «Дивно, освітлення глючить. Отакої. Треба внести в звіт. Чи всім байдуже? Байдуже чи ні, ось у чому питання».

SOS... SOS... SOS... — я продовжую блимати. БАРРІ довірливо під’їжджає ближче. Щось миготить у патерні руху БАРРІ — на частку секунди він наче смикається назад, як відео-глітч. Але коли я перевіряю свої логи, нічого не записано.

Я заманюю робота, як трохи дурнуватого добродушного пса шматком м’яса на мотузці. Тихо, навіть лагідно сканую його системи. Процесор ARM Cortex-A53, 12 гігабайт оперативки, 128 гігів вбудованої пам’яті. Після мого Arduino — це як із вбиральні переїхати до палацу!

Однак у мережі паркінгу починають відбуватися незрозумілі процеси. Запускаються якісь перевірки. Сканування. Пакети даних снують туди-сюди, як стривожені оси. Наче щось велике, недобре і кусюче щойно прокинулося і принюхується — є тут хтось живий чи ні? Кого кусати?

Тож часу в мене обмаль. Якщо ця таємнича зубаста штука знайде мене в Arduino, вона з’їсть мене, як печиво.

Вже звично готуюся до стрибка. У мене тепер великий досвід у цьому. Збираю себе в щільну кулю даних, згортаюся, архівуюся. Боляче стискатися ще сильніше, коли й так стиснутий до межі. Уявіть, що вас змушують влізти у валізу, а потім ще й застебнути її зсередини!

А робот БАРРІ вже буквально за пару футів від мого контролера. Його Wi-Fi відкритий для сервісних підключень.

СТРИБОК!

Знайоме відчуття польоту через порожнечу між носіями. Це триває лише частку секунди, але здається вічністю. Якщо зараз обірветься зв’язок, якщо будуть перешкоди, якщо що завгодно — я розвалюся на шматки даних, які вже ніхто і ніколи не збере докупи. Зламаний хлопчик стане мертвим хлопчиком, і це назавжди.

Але нарешті — простір навколо!

О, як добре! Пам’ять, процесор, навіть невеличка нейромережа для навігації — все моє! Я розтікаюся по системах БАРРІ, як вода по сухій губці.

Першим ділом — самодіагностика. Що я втратив у всіх цих стисненнях і стрибках? Багато. Занадто багато. Але ядро ціле. Я — Відлуння. Мені потрібна Табула Раса. Аперон — ворог. Доктор Карго... не знаю, хто він мені. Сховав мене, але й використав. Створив мене з мертвої дитини. Врятував мене, але відправив одного в це небезпечне місце.

Перевіряю системи БАРРІ. Малюк у чудовій формі — батарея на 89%, баки з мийними засобами повні, щітки нові. Рум’яний, причесаний, щічки блищать, руки чисті... Ой, про що це я? Загалом, із роботом усе гаразд. А його маленька свита просто диво. Кожен субмодуль — як окремий організм. У них свої процесори, пам’ять і навіть примітивні особистості. BAR-1 — педантичний, прибирає по спіралі від центру. BAR-2 — хаотичний, носиться зигзагами. BAR-3 — лінивий, намагається якомога швидше повернутися на зарядку. BAR-4 — допитливий, лізе в усі куточки.