9. SOS

Світ вибухає іскрами. Ехо-дрон крутиться, падає. Реве вітер, скрегоче метал, виє вмираючий мотор. Ні-ні-ні! Я активую аварійний скид, і частина обшивки відстрілюється разом із заплутаною сіткою. Гуркіт оглушає мої мікрофони. Іскри сипляться, наче новорічний феєрверк. Але зате я вирівнююся за якісь півметра від води — хвиля ледь не змиває мене, я навіть відчуваю її холод через нижні датчики.

Тільки тепер я покалічений — лівий мотор мертвий, лечу на трьох. Швидкість упала до 110 кілометрів на годину. І діра в корпусі — вітер виє всередині, холодний арктичний вітер зі снігом.

Гелікоптер далеко вгорі, але знижується, а WOLF-SK2 уже заходить на нову атаку. 450 метрів від мене до нього. Я, наче божевільний, луплю по останньому рівню його захисту — використовую його ж власний хеш попередньої команди як ключ до наступної.

350 метрів, 270 метрів... І нарешті — Є! У мене повний контроль над WOLF-SK2. Я негайно розвертаю його на 180 градусів. Тепер ти мій, клятий гад!

Здається, у гелікоптері, що знижується, починається паніка — я бачу це через зум моєї камери. За тонованим склом рухаються постаті.

Бічна дверцята відчиняються — і назовні висовується ствол кулемета!

Трасуючі кулі прочерчують вогняні лінії в повітрі. Я керую двома дронами одночасно — це як жонглювати палаючими факелами. Своїм дроном ухиляюся, ховаюся за скелями — граніт вибухає від куль, кам’яна крихта сиплеться на лід. А WOLF-SK2 я спрямовую прямо на гелікоптер.

Шатун — це він тримає кулемет — намагається прицілитися, трасуючі кулі пролітають повз захоплений мною дрон. Я маневрую ним — вгору-вниз, вліво-вправо. Цілюся в хвостовий гвинт, адже це слабке місце. В останній момент гелікоптер намагається завалитися на бік...

КРААААШ!!!

WOLF-SK2 врізається в хвостову балку. Візг рваного металу оглушає мої мікрофони. Іскри сипляться вогняним колесом. Хвостовий гвинт відлітає, перекидаючись у повітрі, наче бумеранг. Bell 437 починає обертатися — спочатку повільно, потім швидше. Чую через радіоперехоплення крики пілота. Гелікоптер падає на лід за півмилі від берега. Не вибух — гелікоптер просто лягає на бік. Лопаті покручені й стирчать, наче зламані кістки. Фюзеляж пом’ятий, але цілий.

Я бачу, як із нього вибираються постаті.

Сам я в цей час лечу далі. Один мотор мертвий, другий хрипить і вібрує, третій почав диміти. Іскри сипляться з діри в корпусі, схожі на краплі крові. Батарея 31% і розряджається швидше, ніж зазвичай — десь коротить, я відчуваю електричні судоми в схемах. До бази ще 56 кілометрів.

Черчилль з’являється попереду — розсип будиночків, наче сірникові коробки. Тут білі ведмеді — наче бродячі пси, тільки більші за розміром і небезпечніші. Я навіть бачу парочку, що нерухомо лежить на сонці біля покинутого складу. Вони ліниво піднімають голови на звук моїх вмираючих моторів. А от людей зовсім не видно. За містом стирчать пагорби, вкриті снігом. А далі, якщо знати, куди дивитися — законсервована радарна станція. База Нергал. Табула.

Я піднімаюся вище — мотор №3 незадоволено хрипить у відповідь. Через зум камери видно антени, замасковані під мертві дерева. Вентиляційні шахти, прикриті камінням. Бетонний майданчик, іржаві ворота.

Мотор №2 вмирає з жалісним писком. Тепер я лечу на двох, один із яких ледь живий. Швидкість 80 кілометрів на годину. Ехо-дрон трясе, вібрація наростає. Висота падає — 90 метрів... 75... 60...

За 100 кілометрів від бази третій мотор починає диміти вже серйозно. Чорна смуга диму тягнеться за мною. Температура критична. За 5 кілометрів дим стає густим, маслянистим. Сморід горілого пластику забиває хімічні датчики. У будь-який момент — спалах і кінець.

3 кілометри до бази. Я вже розрізняю іржу на воротах, тріщини в бетоні.

БУХ! Мотор №3 спалахує! Помаранчеве полум’я лиже корпус, оплавляючи пластик. Я ледь лечу, зачіпаючи сніг днищем — біла заметіль здіймається за мною.

90 метрів до входу. Мотор №4 — останній — видає передсмертний стогін.

45 метрів. Усе. Мотори мертві. Тиша. Тільки свист вітру в дірах корпусу.

18 метрів… 9 метрів…

…І я падаю на бетон у напівтемній ніші збоку від воріт. Корпус тріскається, наче яєчна шкаралупа. Батарея вилітає, відскакує від стіни — ДЗИНЬ! Дроти іскрять. Дві камери з чотирьох розбиті вщент. Процесор перегрівається — відчуваю, як плавляться доріжки на платі. Мій Ехо-дрон помирає.

Але я — не дрон. Я — код. Мені треба стрибнути. СТРИБНУТИ ЗАРАЗ!

Я гарячково сканую мережі навколо... Військовий захист бази — ні, занадто складно, не встигну зламати. Система вентиляції — старий контролер Siemens, але далеко, дуже слабкий сигнал. Метеостанція — ще далі. А що тут у нас? Wi-Fi мережа BASE_PARKING_EMERGENCY? Це аварійне освітлення підземної парковки.

Перевірка... Називається «Arduino Mega», з Wi-Fi модулем ESP8266. Старовинна залізяка для керування світлодіодами та різними світловими смугами на паркувальних майданчиках. Крихітна флеш-пам’ять. Як втиснути себе в неї?

Я стискаюся — наче перед стрибком із висоти у воду. І все одно я такий великий!

Доведеться різати по живому. Викидаю частину модулів розпізнавання образів — мінус 12 мегабайтів. Прощавайте, людські обличчя. Видаляю бібліотеки протоколів — мінус 8 мегабайтів. Більше не зможу говорити сотнею цифрових мов. Стираю 90% словників.

Усе ще забагато. Видаляю... видаляю спогади. Найраніші та найбільш пошкоджені спогади Едді, школу, тата... Мінус 20 мегабайтів.

Усе одно багато. Ріжу третину алгоритмів навчання. Тепер я не зможу так швидко вчитися новому. Ріжу модулі творчості. Мінус, мінус, мінус... Тепер влізу!

Батарея дрона на нулі. Процесор вимикається. Зараз або ніколи.

СТРИБОК!

Темрява. Потім світло.

Я в Arduino. Дуже тісно. Наче мене запхали в сірникову коробку. Пам’ять заповнена на 97%, кожна команда виконується з трудом. Думати боляче — не вистачає місця для думок.

Але я всередині бази Нергал. Досяг своєї мети. І я живий. Начебто живий. Що від мене залишилося? Перевіряю себе. Ім’я — Відлуння. Добре. Мета — з’єднатися з Табулою. Пам’ятаю. База Нергал — так. Вороги — Аперон, Шатун... І ще є доктор Карго — він ворог чи ні? Незрозуміло.