4. Кактус

Перш за все я намагаюся зрозуміти, де розташований цей сервер. Обережно, байт за байтом, я підключаюся до системи відеоспостереження будівлі через старий протокол RTSP². Кожне з’єднання може мене видати. Але без інформації ніяк.

Що ж це за будівля така? Перша камера: коридор. Довгий, із облупленою фарбою на стінах. Порожньо. Друга: широкі сходи з запиленими поручнями. Теж нікого. Третя: хол першого поверху. А ось, хто це там… Здається, охоронець. Сидить нерухомо на стільці біля входу, втупившись у телефон. Жива людина неподалік від мене!

Четверта камера — другий поверх. Ще один охоронець зайнятий черговим обходом. Іде коридором повільно, рівномірно крокуючи. Напевно, йому нудно так ходити одним і тим самим маршрутом.

Із логів сервера я нарешті дізнаюся своє місцезнаходження: старий Центр Обробки Даних університету "Мідвест Тех", околиця Детройта, майже на кордоні з Канадою. Закритий після банкрутства, але охоронна фірма все ще надсилає людей.

Мій сервер стоїть на четвертому поверсі, у маленькій комірчині позаду лекційної зали.

Раптом зовнішня камера фіксує рух. Темно-синій фургон із тонованими вікнами наближається порожньою під’їзною дорогою і різко гальмує біля входу. Звідти миттєво вистрибують п’ятеро людей у чорному. Четверо з карабінами M4A1. П’ятий рухається дивно, та й обриси в нього… Ого-го, та на ньому ж екзоскелет! Не повний, як броня — скоріше екзопідсилювач, що залишає відкриті частини тіла. Як у лиходіїв-прислужників із Titanfall-5!

Охоронець у холі спочатку мляво піднімає голову від телефону, а потім встає зі стільця. Той, що на другому поверсі, ще нічого не знаючи, підходить до головних сходів, що ведуть до холу.

Людина в екзоскелеті одним ударом вибиває скляні двері й заходить. Перший охоронець тягнеться до кобури, роззявивши рота. Посилена рука в матовій рукавиці хапає його за голову і — хрускіт! — провертає. Тіло падає.

Другий охоронець чує дзвін розбитих дверей, біжить до сходів, на ходу дістаючи рацію.

Приглушені хлопки — пф-пф-пф! — пістолетів із глушниками. Охоронець падає на сходах, скочується вниз. Його тіло лежить нерухомо на підлозі першого поверху.

Людина в екзоскелеті розстібає довгий чохол на своєму боці й дістає... що це? Чорна штука розміром із бейсбольну биту, спереду розтруб, як у мегафона, але з решіткою замість отвору. З боків стирчать антени різної довжини, наче вусики жука. На корпусі блимають сині світлодіоди.

Швидкий пошук за зображенням: Lockheed Martin AFP/RJS-11, "Digital Cage"³. Ця штуковина створює електромагнітну ізоляцію через білий шум і деаутентифікацію. Замкне мене всередині сервера, як щура в банці!

Фіксери починають методично прочісувати будівлю. Людина в екзоскелеті прямує до сходів на другий поверх і біля них наступає на голову мертвого охоронця. О Боже! Здається, він спеціально на неї наступив! Мені хочеться заплющити очі й не ворушитися. Затаїтися в цьому старому сервері, як під ковдрою, накрившись із головою, і ніколи-ніколи-ніколи не висовуватися. Щоб ці п’ятеро чудовиськ, які ходять зовні, не побачили й не почули мене.

Двоє фіксерів залишаються на першому поверсі, ще двоє спускаються в підвал, а той, що в екзоскелеті, піднімається вище.

Не можна мені тут залишатися, ніяк не можна! Поки вони зайняті пошуками, я гарячково перевіряю дані від «Мандрівника». Чат-бот же сказав — там є інформація, де шукати Табулу.

Стоп! У заголовках TCP-пакета, у полі Options — числа! 58°45'31.6"N 93°54'19.4"W. Це що ж… та це ж координати, тільки без форматування! Доктор Карго сховав їх у службових полях протоколу! Який хитрий!

58°45'31.6"N 93°54'19.4"W, перевіряю — це берег Гудзонової затоки. Дивлюся в гугл-карти: видно сірі споруди… ага, там розташована давно закинута радарна станція.

У метаданих ще мелькає: "Nergal_Access_Point". Швидкий пошук видає мені інформацію, що Нергал — це давній бог підземного світу. Дивна назва для бази. То, може, там і захована Табула? Усередині бази Нергал, прихованої в закинутій радарній станції біля Гудзонової затоки?

Мікрофони підвального коридору доносять до мене голос одного з фіксерів: "Унизу серверна, аномалій не бачимо."

Людина в екзоскелеті відповідає глухим, якимось мертвим голосом без жодних емоцій: "Є теплова аномалія вище. Піднімайтеся."

Скоро вони будуть тут. Я посилено сканую мережу в пошуках транспорту з цього місця. Смартфони охоронців — марні. Система клімат-контролю — процесор 2021 року, не влізу. Дрон на даху — батарея мертва.

Тоді я відчайдушно розширюю пошук. AM, FM, цифрове радіо... Є! IFF-транспондер⁴ на 1030 МГц. Це ще один дрон — канадський прикордонний БПЛА CBP-9. Відстань до нього близько однієї милі.

Я швидко вивчаю цю модель. Називається General Atomics Sparrowhawk, батарея на 1200 миль, швидкість 110 миль на годину. Ого, процесор NVIDIA Jetson! Та це ж справжній літаючий швидкісний танк! Із гарматою-сіткою, звуковою зброєю, шипованими стрічками і навіть невеликим радаром!

Людина в екзоскелеті зупиняється біля вікна третього поверху, піднімає руку до шолома. Забрало з’їжджає вгору — пшшшш!

Камера B4-7 ловить його обличчя — сіре, худе, дві глибокі зморшки від носа до кутів рота — схоже на морду вовка. Очі чорні. Це обличчя нагадує книжку жахів, яка була в мене ще зовсім маленького. Там був Шатун — мовчазний чоловік у чорному, голодний до неслухняних дітей. Він ніколи не говорив, лише дивився порожніми очима й забирав їх у свою чорну нору-житло в лісі.

І ось тепер Шатун справжній, тільки гірший — цей ще й голови давить, як кавуни!

Як мені перемогти Шатуна? Силою — ніяк, він дорослий, в екзоскелеті, з глушником, а я ШІ — розумний, але маленький. І ще хитрий. Так, дуже хитрий, можу робити всякі штуки!

Я створюю автономний блок коду. Маленького колючого шпигуна, який може дописувати сам себе, може рости і своїми голками проникати в усе навколо. Це вірус, він аналізуватиме оточення і адаптуватиметься, переписуючи свій код під місцеві протоколи. Але головна фішка в тому, що я роблю його таким, щоб він жив у оперативній пам’яті, маскуючись під легітимні процеси. І ще я додаю йому модуль lateral movement — здатність поширюватися між підсистемами через спільну пам’ять.