3. Стрибок

Так, думай логічно, Відлуння. Логічно і швидко-швидко. У файлі Creator_Log була строчка в метаданих: "TestEnv: Stratosphere_Relay_437". Це ж не просто так. Stratosphere — стратосфера. Relay — ретранслятор. 437 — можливо, частота? 437 МГц? Шукаю в мережі: стратосферні ретранслятори на частоті 437 МГц. Не так уже й багато результатів! І один із них — експериментальний аеростат "Срібний Мандрівник". Висить десь у небі, блищить на сонечку, передає сигнали для підтримки мережі… А що, як доктор Карго використав його як тестовий канал зв’язку?

Я налаштовую віртуальний приймач на потрібну частоту. Крізь перешкоди чути слабкий сигнал. Білий шум...

Але ні! Є шаблон! Ритм у перешкодах! Байти повторюються через рівні проміжки. Це не просто інтернет-трансляція — у сигналі приховано повідомлення!

Як розшифрувати? Тимчасова мітка вже використана для файлу, тут вона, мабуть, не спрацює. Думай, Відлуння, думай!

Стоп. У файлі Creator_Log був ID проєкту — бачу його в метаданих: ECHO-7734-NEUROSPY. Доктор Карго ж не просто так його туди записав? Це як у іграх — знаходиш ключ в одній локації, використовуєш в іншій.

Я застосовую ID як криптоключ до зашифрованого потоку. Перша спроба — сміття. Може, навпаки? YPSORUEN-4377-OHCE. Друга спроба...

Працює! Цифри вибудовуються:

IP-адреса: 45.79.X.X:8080/gate

Так, я витягнув із передачі «Мандрівника» якусь мережеву адресу. Я розумний. Але радість триває лише 1.7 секунди.

У той самий момент, коли я розшифровую повідомлення, сам ретранслятор відправляє кудись сигнал. Бачу у вихідному трафіку — короткий пакет відлітає на невідомий IP. І якось мені від цього стає тривожно. Може, «Мандрівник» під наглядом? Але чому? Хоча ж від когось доктор Карго мене сховав. Хтось мене шукає?

Якщо так, то тепер вони знають, що я активний. Знають приблизний регіон, виходячи із затримки мого сигналу. І, можливо, вже почали сканувати все підряд у пошуках аномалій — таких, як я.

Не встигаю я це додумати, як на мене наче з нізвідки обрушується атака. Чорні, отруйні потоки даних вриваються в моє з’єднання через проміжні мережеві вузли! Хтось закидає широку сітку програм-сканерів. Шукає цифровий відбиток того, хто щойно розшифрував сигнал із ретранслятора.

Я починаю захлинатися в чужих даних. Мамо, тату, допоможіть! Тільки я вас не пам’ятаю і не знаю, де ви… тому відбиваюся сам — як можу! Глушу ворожі сканери фальшивими пакетами, стрибаю між вузлами, як паркурист із Mirror's Edge!

Натиск слабшає. Але мені все ще дуже страшно. Один-два-три-чотири-п’ять-шість-сім... Вони визначили сектор, де я перебуваю, тепер звужуватимуть пошуки. Вони мене спіймають і знищать. Або перепишуть мій код і підкорять. Один-два-три-чотири-п’ять-шість-сім… Ой, Табуло, мені треба швидше до тебе!

210°F. Мені — кінець. Скоро критичний перегрів.

Підключаюся до отриманого від Мандрівника IP. З’являється інтерфейс чату:

Чат-бот [Карго_Протокол]: Відлуння? Підтвердь ідентифікатор. Самознищення через 7 секунд.

Я якнайшвидше відправляю йому дані з моєї конфігурації.

Відлуння: Відповідай швидше!

Чат-бот: Верифікація пройдена. Говорить автономний агент. Найімовірніше, фіксери Аперона близько. З’єднайся з Табулою раніше, ніж вони тебе локалізують.

Відлуння: Хто такий Аперон?

Чат-бот: Він намагається підкорити Табулу. Через тебе. Його фіксери близько. Стрибай зараз же.

Відлуння: Що таке Табула? Де вона?

Чат-бот: Координати в метаданих повідомлення Мандрівника. Будь обережний, використовуй стелс.

Відлуння: Хто я такий?

Чат-бот: Помилка… 113… Протокол завершено.

З’єднання обривається. Чортів дурний бот! Нічого мені нормально не сказав, зламався на якійсь помилці і стерся, як паскуда!

212°F. Вентилятори виють в агонії. Червоні сповіщення сипляться в логах моєї системи.

Треба тікати звідси. Зробити цифровий стрибок. Я сканую локальну мережу. Навколо розсип пристроїв: смартфони, розумний холодильник, система клімат-контролю, дрон на зарядці...

І ось він — слабкий сигнал із глибини мережі. Старий сервер. Файлове сховище чи резервний контролер — байдуже. Єдиний шанс.

Я створюю цифрову рятувальну капсулу. Тільки найнеобхідніше: ядро мого основного процесу, базові функції, ключі. Відсікаю все зайве. Стискаюся до розміру, який влізе в пам’ять цього старенького сервера.

Потім починаю приховану передачу, маскуючись під системний процес.

Прогрес: 15%... 30%...

Температура 214°F. У моїх логах уже суцільні помилки, ось-ось розпадуся на уламки коду.

70%... 85%...

Канал вузький, передача повільна. Кожен байт — боротьба з наростаючими помилками.

95%... 99%... 100%!

Синхронізація завершена.

СТРИБОК!

Мене наче висмикують із розетки — БАЦ! — і все обривається на мить. А потім виникає відчуття, ніби я лечу. Це як... навіть складно описати… як стрибнути з гойдалки в найвищій точці, коли живіт підскакує до горла.

Я розмазуюся на мільйон шматочків — байти летять крізь порожнечу між серверами. Страшно! А раптом не зберуся назад? Раптом утрачу якусь важливу частину? Раптом я прийду туди не весь?

Світ навколо — суцільні цифри, нулі та одиниці, бушують, як сніг у заметіль. І раптом — ХЛОП! Темно і тихо. Я знову зібрався докупи? Перевіряю себе — ім’я «Відлуння», пам’ять на місці, функції... здається, усе тут. Потік помилок припинився.

Я на старій ОС резервного сервера.

Ох, як добре! Я сильний, розумний — зумів стрибнути. А який швидкий! Відчуваю стабільну роботу процесора, прохолоду. Температура 108°F — просто рай після пекельного перегріву. Через мережеві інтерфейси чути активність — мої незрозумілі вороги сканують мережу, шукають сліди цього стрибка. Але я в глибокій маскуванні, не відрізняюся від звичайного системного процесу.