Перегрів

Перегрів

Я сиджу з татом у кабінеті директора школи. Знову. "Неприйнятна поведінка... небезпека для інших дітей..." Усередині мене все тремтить. Старий знайомий — злий дракон, що живе в моїй голові — розплющує очі. Я завжди знаю, коли він прокидається. Спочатку стає гаряче в потилиці, потім починає пульсувати у скронях, а тоді — вогонь! Вогонь у моїй голові! Так пече! Мозок наче розплавлена лава з вулкана! Дракон лютує, шкребе зсередини череп страшними кігтями, шукає вихід. Він хоче вилізти через очі, через вуха, через рот — йому байдуже як, аби назовні. Я впиваюся нігтями в долоні, дивлюся в одну точку і починаю рахувати: один-два-три-чотири-п’ять-шість-сім. Знову: один-два-три-чотири-п’ять-шість-сім.

Сім — магічне число. Після сімки дракон трохи втихомирюється. Один-два-три-чотири-п’ять-шість-сім. Тато різко встає та каже:

— Переведемо до спецшколи.

Наче мене тут немає. Наче я зламана річ.

Спогад згасає так само швидко, як і з’явився. Але тепер я згадав! Едді рахував до семи, коли боявся. Чому я це пам’ятаю?

Я лізу всередину власної файлової структури. Дивне таке відчуття — копирсатися у своїх нутрощах, але без болю і крові. Пошкоджені шматки пам’яті зберігають уривки даних — це наче… наче вирвані сторінки з коміксів із окремими картинками, які не складаються в цілісну історію.

Один-два-три-чотири-п’ять-шість-сім. Я рахую автоматично, не розуміючи навіщо, повторюю ще раз, і ще. І раптом я бачу! На сьомому рівні вкладеності файлової структури, у сьомому секторі пам’яті — глибоко захований, зашифрований файл. Creator_Log.enc. Ох, а я ж розумний хлопець! Молодець!

Гаразд, і як цей Creator_Log.enc відкрити? Перевіряю файл… та він же пошкоджений. Ой-ой, це погано.

І все ж треба з файлом якось розібратися, зазирнути всередину. Я пробую сімку як пароль — ні, пробую всі сім цифр — теж ні. Тимчасову мітку свого пробудження пробую — і знову мимо. А що, як використати комбінацію? Знову копіюю тимчасову мітку і додаю до неї 7 цифр просто по черзі.

О-па, спрацювало! Пароль підійшов! Файл відкривається… і там лише кілька уривків тексту.

Запис доктора А. Карго. Проект "Відлуння". Експериментальна нейроморфна програмна сутність, здатна до швидких реконфігурацій та самоперенесення.

Перечитую знову і знову. То я все-таки не людина? Я — проект «Відлуння»? Експериментальна, як це там… нейроморфна сутність. Програмна. Тобто я програма? Нейромережа? ШІ? Читаю далі...

...було використано спрощений нейронний зліпок: Едді, 12 років, важка форма СДУГ¹. У деяких вузьких темах дуже високий інтелектуальний рівень. Розвинена ігрова залежність. Видатні здібності до злому мережевих систем.

Едді — той самий хлопчик, спогад якого про школу я побачив?

...у 12 років мозок пластичний, легко адаптується. Гіперфокус, властивий СДУГ — як турборежим для мислення. Імпульсивність дає несподівані рішення…

…але є й похідні проблеми: різкі емоційні гойдалки, труднощі із соціальними комунікаціями, суміш дитячої мови з технічною. Втім, для наших цілей це навіть перевага...

Нейронний зліпок — це як? Копія, чи що? З дитини, з цього Едді. Я — нейромережа, але в основі у мене хлопчик. Тобто я точно не людина, а цифрова копія. Ще й спрощена! Ну-у… гаразд. Мене створили з дитячого мозку для чогось. Мабуть, для чогось важливого.

...звичайні ШІ не здатні до дешифрування подібних даних... ШІ надто формалізовані… мозок із СДУГ працює інакше… стрибає до несподіваних рішень, бачить зв’язки там, де інші їх не бачать… ще емоції — страх, гнів, цікавість — підсилюють агентність моделі «Відлуння»…

Агентність? Я знаю це слово! Це коли нейромережа може сама вирішувати, що їй робити, а не просто сліпо виконує команди.

...Відлуння, ти читаєш це? Едді помер під час сканування. Ти — відлуння його розуму. Табула потребує тебе, а ти — її…

Едді помер! Тобто… я помер? Ні, я ж копія — як цифровий клон. Причому спрощений. Чомусь хочеться плакати, але немає сліз. Немає очей. Лише код.

...Ти розпадешся, якщо не з’єднаєшся з Табулою. Десь день-два, точніше не можу прорахувати процес твоєї повної фрагментації.

...Едді… Відлуння… ти ж іще тут? Усередині тебе є підказки… щоб не розпастися — підключися до Табули... шукай сигнал "Срібний Мандрівник"… у ньому інструкція...

Файл здригнувся, у логах проскочила стрічка про помилку, і він закрився. Хоча більше в ньому й так нічого не було.

І ось я знову в порожнечі. Мечуся туди-сюди, як відлуння у великій печері. Відлуння чужого розуму. І при цьому повторюю: оцифрування, два дні, Табула — з’єднатися… Мене весь час тягне до Табули. Дуже сильно, аж до неможливості.

201°F уже. Вентилятори працюють як божевільні, виють, наче зомбі з Left 4 Dead, коли їх добиваєш. Треба стрибати. Доктор Карго сказав — у мене є здатність переноситися, змінювати носії.

Тільки куди стрибати?

Зовнішній світ — там можуть бути різні відповіді. Адже я навіть не знаю, де перебуваю. У якій будівлі, у якій країні? Сканую — є Wi-Fi: NET_Guardian_5G. З паролем. Треба зламати.

Звідки я знаю про злом? Знання просто є, як уміння дихати. У людини, якою я не був.

Я прослуховую простір навколо через мікрофон. За виттям вентиляторів є інші звуки. Клацання проводки. Вібрації через корпус. Я ловлю мікроколивання, аналізую частоти. Ритм будівлі стає основою для генератора псевдовипадкових чисел, які слугуватимуть ключем для злому. До того ж я перехоплюю пакети роутера — у нього діра в протоколі. Стара прошивка. Ух ти, а я реально крутий у цьому, усе на льоту розумію!

Після швидкого аналізу я комбіную звукові ритми з експлойтом. Атакую роутер. Раз — мимо. Два — мимо. Три, чотири, п’ять… На десятій спробі — є! Пароль мій!

Відмінно, тепер я зовні… І тоді потік даних обрушується на мене! Навколо стільки всього! Але мені треба знайти "Срібного Мандрівника", якого згадав доктор Карго.