Завантаження

Я намагаюся розплющити очі, але — стоп — вони вже розплющені. Навколо така темрява, що аж моторошно. Невже мене замкнули в шафі? Хочу вдихнути, але не виходить. Де моє дихання? Серце мало б калатати, але я не чую його стуку. Лише якийсь гул. Механічний такий.

Лікарня? Точно лікарня. Мабуть, я потрапив в аварію і щойно починаю приходити до тями. Чи, може, прокидаюся з коми, як Капітан Америка після 70 років у льоду? Так-так, це все пояснює — мене підключили до купи апаратів, тому й відчуття такі дивні. Тільки я не Капітан Америка, а… Хто ж я такий? Не пам’ятаю свого імені!

Червоні літери спалахують перед очима:

НЕЛОКАЛІЗОВАНА ПОМИЛКА

КРИТИЧНИЙ ПЕРЕГРІВ МОДУЛЯ ПАМ’ЯТІ

ІДЕНТИФІКАЦІЯ: ВІДСУТНЯ

Це ж не медичні терміни, правда? Що коїться? Коли я намагаюся повернути голову, то навіть не можу зрозуміти — рухаюся я чи ні. Жодних відчуттів, взагалі нічого.

— Допоможіть! Медсестро!

Замість голосу чути шипіння. І воно йде не з мого горла, звук доноситься десь згори. Вентилятори? Чому я чую вентилятори замість свого голосу?

Зір прояснюється. І те, що я бачу... це зовсім не лікарняна палата. Ряди залізних стійок, усе в пилюці. Червоний вогник блимає в кутку. Серверна кімната? Я бачив таку в серіалі про шпигунів. Чому я в серверній?

Секундочку. Здається, я бачу все це через камеру під стелею. Як дивно! А звуки до мене йдуть через мікрофон. На мені мають бути навушники і VR-окуляри, так? Чи навіть шолом віртуальної реальності. Сигнал із камери передається на екрани перед очима, тому все виглядає так дивно спотворено.

Ой-ой, зрозумів! Мені вживили чип прямо в мозок і підключили до комп’ютера. Я ж бачив ролики про такі експерименти — інтерфейс мозок-машина, керування комп’ютером силою думки. Але чому я нічого не пам’ятаю? Як мене звати? Скільки мені років?

Порожнеча там, де мали б бути спогади. Порожнеча з усіх боків, я пливу в ній, як маленька рибка у величезному чорному акваріумі, намагаюся згадати хоч щось, але нічого не виходить.

Зелена цифра з’являється в полі зору: 188°F. Температура? Чия температура? Якби це була моя, я б уже зварився. Мабуть, це електроніка перегрівається?

Я намагаюся поворушити пальцями, але замість звичного відчуття бачу цифри. Потоки нулів і одиниць мчать, як божевільні. Це галюцинація, так? Побічний ефект від ліків чи якихось зловісних таємних експериментів, які хтось проводить наді мною.

І раптом крізь гул пробивається голос. Неможливо розібрати, чоловічий чи жіночий. Синтезований такий голос, і чути його погано:

"...початок запису… говорить доктор Карго… якщо чуєш... значить, ти завантажився... і в мене погані новини, Відлуння..."

— Хто ви? Де я? — кричу у відповідь, але чую лише посилення механічного виття.

"...вони знають… мабуть, уже шукають місце, де ти захований... у тебе є здатність… реструктуризувати себе і стрибати… швидко переноситися на нові носії… тому зможеш ховатися…»

Я ледве розумію, про що говорить цей голос, майже нічого не вловлюю. А він продовжує:

«…у твоє ядро вбудовано файл із відповідями… Creator_Log… але спершу мені потрібно перевірити твою ідентичність… щоб знайти файл, використай тимчасову мітку свого завантаження… і ще згадай: що робив Едді, коли боявся? Що його заспокоювало? Це допоможе тобі знайти і відкрити файл...»

Голос замовкає на секунду, а потім завершує:

«Відлуння, ти мусиш дістатися до Табули... Раніше, ніж Аперон дістанеться до тебе…»

На цьому запис обривається. Як він мене назвав… Відлуння? І чому цей голос казав, що мені треба ховатися? Стрибки на якісь носії — що за носії?

Табула. Не знаю, що це означає, не пам’ятаю, хоча здається, чув це слово. Воно таке привабливе, викликає відчуття чогось великого і доброго. Мені хочеться потягнутися і доторкнутися до цього незрозумілого, але хорошого — до моєї Табули.

Все ж я мушу мислити логічно. Ло-гіч-но. Я людина. У мене є тіло десь тут. Просто воно підключене до машини, тому я його не відчуваю. Отже, треба це зробити — відчути. Починаю відчувати!

Але коли я намагаюся відчути свої руки, ноги, живіт — знаходжу лише файли. Папки. Рядки коду. Блоки розрізнених уривчастих даних світяться там, де мали б бути спогади. Вони як уламки льоду в темній воді.

А потім — ого, потім я розумію! А що, як я не підключений до комп’ютера? Що, як я всередині нього? Завантажений!

Але це неможливо. Я ж думаю! Відчуваю! Ось зараз — я ж боюся, дуже боюся і розгублений! Злюся на того, хто це зі мною зробив! Програми так не вміють, правда?

А може, я — оцифрована свідомість? Хтось узяв людський мозок і завантажив у комп’ютер.

Тим часом зелені цифри змінилися: 192°F… Це точно показники датчика температури. Вентилятори вже не шиплять, а виють. Якось у мене смартфон на сонці влітку перегрівся — і почав глючити, просто з глузду з’їхав. Тобто не у мене, а… що це за спогад? Неважливо, головне, що від перегріву я теж можу зійти з розуму і заглючити. Або взагалі зламаюся, вимкнуся назавжди.

Голос доктора Карго сказав шукати файл Creator_Log усередині себе. І ще сказав згадати, що робить Едді, коли боїться. Та який ще Едді? Не знаю такої людини. Що ж він робить, цей боягуз Едді...

І тут — як спалахом! — мене накриває спогадом.