ХIII 7:12. Вівторок. Будинок Марини.

Коли Сизоненко під’їхав до будинку де мешкала помічниця покійного Ігоря, то побачив припаркований мерседес Каптицького. «Значить все сходиться» - подумав слідчий.

Він піднявся до необхідної йому квартири і задзвонив у дзвінок. Не минуло і хвилини, як по той бік дверей почулися кроки і жіночий голос, який обурено сповіщав:

- І який дідько в таку рань приходить.

По цьому за пару секунд Сизоненко почув з-за дверей запитання адресоване йому:

- Хто?

- Поліція.

Дверний замок клацнув, двері трохи при відкрилися і в маленький отвір висунулася голова брюнетки. Вона оглянула незнайомця і тремким голосом спитала:

- А що вам треба? – і трохи збадьорившись додала – І де ваше посвідчення?

Незнайомець дістав посвідчення і представився:

- Сизоненко Петро Сергійович, старший лейтенант, слідчий поліції. Я маю поговорити з вами. Це ж ви Марина, помічниця Симоненка Ігоря.

Співрозмовниця зблідла і відкрила двері повністю. Слідчий зайшов до квартири.

Марині було на вигляд років 30. Мала вона карі очі та тонкі губи. Зодягнута вона була в білу футболку та білі шорти. На ногах були зелені пластмасові капці. Петро Сергійович звернувся до її:

- Ви напевно вже здогадалися навіщо, я до вас прийшов.

Марина розуміла чому.

- Я його не вбивала. Я не винна! – сказала у відповідь вона.

Слідчий посміхнувся. Скільки раз він вже чув подібне виправдування.

- Тоді може розкажете, що сталося.

 Звісно вона пам’ятала, все що відбувалося з позавчорашнього вечора. Спочатку все було добре. Олег та Ігор чекали на бізнес партнера. Потім зрозумівши, що зустріч не відбудеться, вони почали випивати. Потім виникла маленька сварка між товаришами. Згодом вони помирилися. Десь після півночі Каптицький заснув, а вони з Ігорем розмовляли. Та в один прекрасний момент її босу стало зле. Ось після цього спогади стали ніби в тумані. Вона пам’ятала, як Ігоря вела до авто. Я допомогла сісти на пасажирське сидіння.

Вона зачинила дверцята мерседесу та сіла за кермо. Опанувавши себе, швидко повернув ключ і завів авто. Вдаривши ногою по газу, автівка рушила з місця. Необхідно було терміново доставити до лікарні Ігоря.

Постійно повторюючи «все буде добре» Марина не стільки заспокоювала пасажира, якому було дуже зле, а сама намагалася заспокоїтися. Пасажир в раз по раз кивав головою на знак згоди. Повернувши на вулицю Шевченка в неї з’явилося якесь дивне передчуття, що щось не так. Ігор занадто часто кивав головою. Думка яка виникла в неї в наступну хвилину змусила її швидко натиснути на гальма. Коли вона торкнувся сонної артерії на шиї свого боса, то мало не втратила свідомість. Пульсу не було. Поруч з нею їхав пристебнутий паском безпеки мертвець.

Почастішання пульсу. Почастішання дихальних рухів. Неможливість мовити і слова. Шкіра набула блідо-жовтого відтінку. Всі ці ознаки шоку відчула на собі особа за кермом чорного мерседесу.

Та так тривало не довго. Тремтячими руками вона зняла пасок безпеки з небіжчика. За хвилину двері були відкриті і тіло виштовхане з салону, ніби непроханий гість. Шофер полегшено зітхнув, але неспокій не куди не подівся, а навпаки страх зріс ще більше. «Необхідно звідси змиватися» - лунала думка в її голові. Тож менше ніж за хвилину чорний автомобіль зник в темряві залишивши по собі, ніби чорна смерть, покійника.

Всі ці спогади Марина розповіла слідчому.  Він помовчавши мовив:

- Чому тоді ви одразу не повідомили поліцію про подію.

- Я була в шоці. В мене й зараз голові кавардак. Я не можу повірити в те що сталося. Мені не віриться, що Ігоря більше нема.

На цих словах вона гірко заплакала. Їй було важко, адже не стало не тільки її боса, а й коханого. Так вона кохала Ігоря. Вони зустрічалися, таємно від дружини, вже понад рік. Він навіть обіцяв кинути сім’ю заради неї. А тепер його вже нема.

- Заспокойтеся. – мовив слідчий – щоб зараз не плакати потрібно було не хотіти отруїти Каптицького.

Помічниця Ігоря поглянула переляканими очима на слідчого.

- В сенсі. – сказала вона.

- А ви, що не знаєте, що Ігор помер від отруєного вина, яке він випив замість Олега Миколайовича. Яке перед тим Ігорю принесла ти.

- Так я приносила вино. Але я не підсипала отрути. Чесно.

Сизоненко звісно їй не вірив.

- Я єдиного не розумію, що тобі поганого зробив Каптицький, що ти вирішила його отруїти. Але менше з тим.

- Я не хотіла труїти нікого.

Слідчий сказав на те:

- Давай я скажу як була справа. Каптицький тебе чимось дуже образив. Ти вирішила йому помститися. Знаючи про традицію Ігоря та Каптицького обмінюватися пляшками з алкоголем, купила до зустрічі яка планувалася в магазині вино…

Та на цим слові Петра Сергійовича перебила Марина:

- Я не купувала вина.

- В сенсі?