Епілог

П'ятнадцять років я не бачила свою доньку. Ці роки стали для мене справжнім пеклом, адже кожен день був сповнений болю і невимовної туги. І хоча я намагалася переконати себе, що вона мертва, серце матері завжди відчувало інше — що вона жива. Те відчуття було незримим, але я в ньому не сумнівалася.

І все ж кожен день минав, і я не могла нічого змінити, адже того жахливого вечора, коли вона зникла, моя душа насправді померла разом із нею. Важко було змиритися з тим, що її більше немає, і ще важче було вірити, що вона може бути живою. Моя свідомість постійно намагалася захистити мене від цієї безодні. Кожен рік без неї став найгіршим випробуванням для мене.

Тим не менш, я не могла дозволити собі впасти. Вампіри не можуть померти так просто, хоча в ті моменти мені здавалося, що було б легше просто зникнути разом із нею. Але я не могла залишити всіх інших. Джейкоб і так втратив майже всіх своїх близьких, і я була єдиною опорою для нього. Тепер, коли він мав Аларіка, я мусила триматися. Той хлопець став для нас рідним, навіть якщо він не був нашою кров'ю. Заради нього я повинна була бути сильною. І для нього я витримала все, що пережила.

Я не вірила, що моя донька померла. І хоча факти говорили одне, я відчувала, що вона десь поруч. Моя материнська інтуїція була такою сильною, що я була впевнена — вона жива. Але те, що сталося з Кларісою, не давало мені спокою. Після її ритуалу, через який в Аларіку оселився демон, я зрозуміла, що ми з Джейкобом не змогли дізнатися правду вчасно. Ми могли б врятувати хлопчика, і тоді все було б інакше. Але потім ще й смерть чоловіка зробила все ще важчим для нас.

Ті події не залишили нам ні спокою, ні часу для жалю. Нам довелося забрати Аларіка до себе, хоча навіть якби моя донечка була поруч, ми все одно зробили б те саме. За весь цей час він став нам не просто прийомним сином. Він став частиною нашої родини. І, незважаючи на все, він — головний претендент на трон. Та не зважаючи на нашу любов до нього, сум за Дарсаною не зникнув. Вона завжди залишатиметься в нашій пам'яті, навіть якщо ми навчилися жити без неї.

Того дня, коли Оракул повідомив нам, що Аларік буде навчатися в Королівській Академії, я відчула, як на моєму серці стає важко. Ці новини, хоч і не були несподіваними, відчувалися як кінець однієї ери і початок іншої. Ми відразу зрозуміли, що це означає — він і є майбутнім королем. Але сам факт, що він народився в жовтні, давав йому ще час, і ми знову мусили чекати.

Тоді, після смерті Кларіси, вона залишила нам ще одну шокуючу новину — і це змусило нас переглянути все, що ми про неї думали. Ми мали би її ненавидіти, адже її одержимість була страшною, але ми зрозуміли, що вона не була винна. Її трагедія зробила її такою. І через це ми пробачили їй.

Коли ми приїхали в Академію, я зрозуміла, що навіть сама думка про те, що Дарсана могла б навчатися тут, знову здригнула мою душу. Я ніколи не була в цій місцевості, бо все своє життя присвятила вихованню та боротьбі. Та через кохання я стала королевою. І ось ми приїхали раніше, тому я вирішила прогулятися і подивитися на сад. Тоді я побачила її.

Ту дівчину. Вона сиділа там, серед квітів, і чимось дуже нагадувала мою донечку. Її очі, її постава — я відчула, що це щось більше, ніж просто випадковість. Невже в Академії є ще вампіри? Я не могла повірити в це. Серце калатало в мені. Можливо, це була моя дочка? Можливо, вона нарешті знайшла шлях до мене? Але як я могла це дізнатися? Я могла лише стояти і спостерігати, поки моє серце б'ється так сильно, що я майже не могла дихати.