Глава 15

Три роки ми жили щасливою, майже ідеальною родиною. Я відчувала, що знаходжусь на вершині світу, і мені здавалося, що нічого кращого й не можна побажати. Чудовий чоловік, який став для мене опорою, наша маленька донечка Дарсана, яка щодня дарувала безліч радості, і народ, що любив мене та шанував безмежно — це було все, про що я могла лише мріяти. Уявити, що таке можливо, мені раніше навіть не снилося. Адже колись я не думала, що у мене взагалі буде родина. А тепер ми — справжня сім’я, нерозривна, міцна, щаслива.

Дарсана росла дуже жвавою та невгамовною дитиною. Вона не просто вносила життя в наш палац — вона його наповнювала своїм голосним сміхом і безмежною енергією. Наш величний палац, зі стінами, що здавалося могли витримати будь-яку бурю, перетворився на найбільш затишне і водночас шалене місце, де неможливо було знайти спокій без звуку дитячих витівок. Дарсана була справжнім вихором, що за секунду могла перевернути все з ніг на голову. Будь-що, що потрапляло в її досяжність, дуже швидко ставало жертвою її допитливості — розбиті вази, порвані книги, розкидані іграшки.

Нам з Джейком ледь вистачало сил за нею встигати, і це не кажучи вже про Маркуса — мого діда, що міг впоратись з будь якою ситуацію — та армію нянь, які намагалися втримати порядок. Але навіть найсильніші з нас не могли встояти проти вибуху дитячої енергії.

У нашому палаці постійно лунав її сміх, а найщасливішою музикою для моїх вух була мелодія, з якою вона гралася зі своїм братиком — маленьким Аларіком. Їхні стосунки були особливими, справжньою дружбою, що зростала з кожним днем. Вони були нерозлучні, мов два пелюстки одного квіткового бутону, і я гордилася тим, як вони разом відкривали світ навколо себе. Ми також взяли на себе відповідальність за Аларіка, адже його мати після смерті чоловіка — Ронана — була дуже розгублена й слабка духом. Тому ми допомагали їй, даючи час і підтримку, поки вона намагалася повернутися до нормального життя. Але все інше у нашому домі було просто бездоганним — світлим, теплим, наповненим любов’ю. Саме це і було моїм щастям.

Але, як часто буває у житті, все найкраще триває не вічно. Хоча як би мені хотілось продовжити якомога довше цей момент. Бо я справді мріяла насолоджуватись своїм життям зі своєю родиною.

В той день ми з Джейкобом пішли на полювання, залишивши Дарсану під пильним наглядом Камалії — нашої вірної няньки, жінки з залізним характером і величезним серцем, що виховувала не одну дитину у нашій родині. Камалія була не просто нянею — вона була наче членом сім’ї, людиною, якій можна довірити найцінніше, що у нас було. Вона любила Дарсану так само, як і ми, і завжди була готова захистити її ціною власного життя. Тому ми спокійно залишили донечку під її опікою, впевнені, що нічого поганого статися не може. Адже нас не було всього кілька годин, а наш палац у Валорії — один із найбезпечніших і найміцніших серед усіх тридцяти п’яти світів.

Але коли ми повернулися, моє серце зупинилося на мить — я не могла стримати свій крик, і це був крик розпачу і жаху, який розірвав тишу палацу. Він звучав настільки відчайдушно, що мені самій би стало страшно. Проте зараз я не могла про це думати.

Камалія лежала на підлозі — мертва. Її тіло було знерухомлене, але поза, в якій вона опинилася, чітко свідчила про те, що вона боролася до останнього подиху, захищаючи дитину, яку їй довірили. Я боялася підняти погляд і подивитися на ліжечко Дарсани — до того моменту, як наважилась це зробити. Серце калатало в грудях так, що здавалося, ось-ось вирветься з грудей.

Переді мною була лише кривава постіль, а в ній — знівечене тіло моєї маленької донечки. Найстрашніша картина, яку я би ніколи не хотіла побачити. Вона буквально знищувала мене зсередини.

Це не могло бути правдою. Дарсана не могла померти. Вона була живою, я відчувала це в найглибших куточках душі. Материнське серце ніколи не бреше, і я знала — моя дитина ще жива, навіть якщо весь світ кричить про інше. Я вхопилася за це передчуття, як за останню соломинку надії, але з кожною хвилиною ця надія згасала, мов згасаючий вогник у холодній ночі.

Сльози нестримно котилися по моїх щоках, змішуючись із кривавою постіллю. Джейкоб стояв поруч — він теж був розбитий на шматки. Він вже втратив сім’ю раніше, і тепер ця втрата ставала для нього смертельним ударом.

Я не витримала. Свідомість покинула мене, і я впала на холодну підлогу, втрачена у бездонній безодні болю і розпачу. Це був перший випадок за все моє довге вампірське життя, коли я опинилася у такій слабкості.

Я довго не могла прийти до тями. У моїй душі відбувався буревій — шалена боротьба між надією і жахом, між світлом і темрявою. Я була готова віддати все — своє життя, свою силу, навіть душу, аби повернути свою дитину. І саме ця сила надії, хоч і крихка, як скло, тримала мене на плаву.

Думки про те, що моя Дарсана жива, не покидали мене ні на мить. І поки я дихала — я шукатиму її. Я переверну всі тридцять п’ять світів, якщо доведеться, і поверну її додому. Моє серце не може і не хоче змиритися з втратою. Бо справжня мати ніколи не залишає свою дитину, навіть коли вона здається втраченою назавжди.