Глава 14

Важко було повірити, що тепер у моєму житті з’явився ще один сенс — моя маленька донечка. Ще зовсім недавно я навіть не уявляла, що коли-небудь матиму дитину. Та й взагалі, думка про це лякала мене. Здавалося, що краще мені було б провести ще не одну битву, ніж стикатися з труднощами материнства. В моїй уяві це було щось невідоме, складне і страшне. Я не знала, як правильно поводитися з малюком, як забезпечити їй безпеку і щастя. Але життя розпорядилося інакше. Я не планувала стати королевою, але доля зробила свій вибір. А тепер я була мамою неймовірної донечки — Дарсани.

Вона була справжнім дивом. Маленьке створіння з великими блакитними очима, що з цікавістю розглядали навколишній світ, ніби вперше побачивши все навколо. Ці очі були немов вікном у майбутнє, в якому вона колись стане великою і впливовою особистістю, легендою, ім’ям якої наповняться пісні і розповіді. Я вірила в це, бо відчувала — в ній палає сила, яку ніхто не зможе зламати. Вона була нашою спадкоємицею, нашим майбутнім. І я знала: світ ще не раз заговорить про неї.

Джейкоб, мій чоловік, був з нами постійно. Він присвячував нам кожну вільну хвилину, хоч і мав безліч королівських обов’язків. Для вампірів, особливо для нашої родини Драгомірів, сім’я була понад усе. Я відчувала, як поволі стаю справжньою частиною цієї величної династії. Королівство Валорія було стабільним, не було ніяких протестів чи незгод, а тих, хто винен у смерті моїх батьків, Джейкоб давно покарав. Ми могли спокійно дихати і зосередитися на нашій новій ролі — ролі батьків.

Це було дивно — бачити, як могутній вампір, король, якого боявся увесь світ, перетворюється на розгубленого чоловіка, що не знає, як правильно взяти на руки власну донечку. Джейкоб був обережним, боявся зашкодити їй, тримав її з такою ніжністю, ніби вона була найдорожчим скарбом. Він постійно спостерігав за нею, вивчаючи кожен рух, кожен жест маленької принцеси.

Одного вечора, коли Дарсана вже терла очі своїми крихітними кулачками, означаючи, що час спати, я підійшла, щоб взяти її з ліжечка. Вона не плакала — була спокійною і самостійною, хоч ми знали, що вона засне лише на наших руках. І це не було складно — тримати її, відчувати тепло її маленького тіла. Джейкоб стояв поруч і уважно спостерігав за нашими діями. Я обережно вклала донечку в його міцні, хоч і дещо не впевнені, обійми.

— Вона така чарівна, коли спить, — прошепотів Джейкоб, немов боячись порушити цю ніжність своїм голосом. — Мила і тиха, що зовсім їй не властиво. Цікаво, а я був таким самим у дитинстві? Хоча ні… Дарсана — просто чудова. Найкраща дівчинка в усіх тридцяти п’яти світах.

В його словах була така гордість, така ніжність і радість, що моє серце розтоплювалось. Я посміхнулася, бо знала, що це щире відчуття батьківської любові. Він так мріяв саме про донечку. Пам’ятаю, як ми говорили про це. Та і я теж. Бо другу дитину я точно не планую.

— Але з твоїми манерами, — відповіла я з усмішкою. — Вона все ж таки принцеса, тож їй доведеться не лише опанувати військову майстерність, а й вивчити королівський етикет. Ти їй точно допоможеш з цим, — я дивилася на Джейкоба, розуміючи, що час біжить дуже швидко. — Не встигнеш і оком кліпнути, а наша маленька вже вступить до Королівської Академії. А от я там ніколи не вчилася.

Він засміявся, і його очі наповнилися теплом. Це були такі зворушливі моменти, які змушували мене посміхатись. Якби хтось мені сказав, що це стане саме тим, що мені потрібно, я би ніколи не повірила.

— Колись вона стане королевою, яку любитиме весь народ, — сказав Джейкоб. — І, можливо, приведе в наш дім нареченого. Сподіваюся, що вона обере того, кого справді любитиме, і ця любов буде взаємною. Я хочу, щоб моя донечка писала власну історію, а не жила за чийсь сценарій.

— Так, — погодилася я. — Але поки що вона така маленька. Ми маємо насолоджуватися кожним моментом. Тільки поглянь на неї — ці маленькі ручки, допитливі очі, що так дивляться на мене.

Чоловік ніжно потягнувся до мене і поцілував мене в щоку. Я все ще танула від кожного його дотику. Ми насолоджувались одне одним та кохали все так само, як і в день нашого весілля.

— Дякую тобі, що подарувала мені родину, — сказав він з усмішкою. — Завдяки тобі в мене тепер є кохана дружина і маленька донечка. Навіть не мріяв про таке, хоча наш шлях починався непросто.

— І я дякую тобі, що не здався і не перестав боротися за наше кохання. Хто знає, що було б, якби ти відмовився, — я посміхнулась.

І хоча тепер у нас все було чудово, я зізнавалася собі, що ніколи не думала, що стану королевою. Усе могло бути інакше — я могла залишитися воїном, що постійно тренується і приймає виклики битв, могла б продовжувати свої стосунки з Натаніелем, про які іноді шкодувала. Але тепер життя зробило різкий поворот. Я стала коханою дружиною і королевою Валорії, а головне — мамою чарівної донечки.

І хоч нині перед нами ще багато викликів і пригод, я сподіваюся, що попереду буде лише світле і спокійне майбутнє. Бо в мене є все, про що тільки можна мріяти — родина, кохання, дім. І я готова берегти це найбільше багатство на світі.