Глава 13

Якось так швидко пролетіло дев'ять місяців, що я навіть не встигла повністю усвідомити, що відбувається навколо. Усі говорили, що вагітність — це один із найпрекрасніших і найчарівніших періодів у житті жінки. Мені казали, що я буду сяяти, що почуватимусь як у казці, що це час особливого щастя і очікування дива. Але у мене не було такого відчуття.

Ні, я не скаржилась — всередині мене дійсно росло маленьке життя, моя донечка, і це було найважливіше, найцінніше. Проте з іншого боку, не все було так легко, як у казці. Кожен день приносив і радість, і страх, і біль, і безсонні ночі, і сумніви. Здавалося, що весь світ заразиться турботою про мене, про нас, ніби я якась величезна святиня, а не звичайна жінка.

Крістіна і Кларіса зайняті своїми синами, їхні турботи не завжди дозволяли їм приділяти мені багато часу, хоч і підтримували вони мене по-своєму. А Джейкоб, мій чоловік, був надто зайнятий своїми обов’язками, і хоч він намагався знаходити для мене моменти, цих хвилин було недостатньо.

Він переживав за мене кожної хвилини, але іноді його страхи переходили всі межі. Я ж, незважаючи ні на що, не припиняла тренування — знала, що це допоможе мені залишатися сильною, а це було важливо, особливо у нашому світі, де королева має бути не лише символом, а й воїном. Джейкоб постійно намагався мене відмовити, але я не слухала. Мені не зашкодить рух, я була впевнена у своїх силах.

Так я і жила — між тренуваннями, прийомами, зустрічами і виконанням обов’язків. Усі навколо були в передчутті — королівство з нетерпінням чекало на появу спадкоємця. Усюди панувала радість і підготовка: приготування для маляти, оздоблення палацу, вибір імені, обговорення майбутнього.

Я відчувала цю любов і підтримку, навіть якщо іноді було дуже важко. Джейкоб, хвилюючись, скоротив мої офіційні справи до мінімуму — він боявся за мене. За ці дев’ять місяців він став зовсім іншим — майже параноїком, який боявся кожного руху, кожного подиху. Здавалося, якби він міг, він би просто заперся зі мною в кімнаті й не випускав би ані на крок. Іноді мені здавалося, що від цих страхів він міг втратити розум.

Іноді я навіть не впізнавала свого чоловіка. Він став дуже тривожним, перейнявся роллю батька так, що це іноді лякало мене. Мені хотілося сказати йому, що я сильна і впораюся, що він не має так боятися. Але ж він любить мене. Я відчувала це у кожному його русі, у кожному погляді. Мені здавалося, що він готовий переселитися у іншу кімнату, аби дати мені більше простору і спокою, але я не дозволила. Це було б зайвим, я хочу, щоб він був поруч, щоб ми проходили через це разом.

І ось настав той день — день, коли все змінилося назавжди. Я відчула дуже сильний біль унизу живота, який спочатку був терпимим, але згодом просто зламав мене. Я не знала, що таке справжній біль, поки не відчула ці перейми. Спочатку я намагалася стриматися, думала, що це пройде, що треба потерпіти, але біль тільки посилювався. Він був нестерпним. Хотілося кричати, плакати, ридати від того, що відбувається. Я сіла на підлогу — ноги просто не тримали, здавалося, вони розпадаються. Не думала, що вампірам, якими ми є, може бути так боляче. Я — сильна, я — воїн, і все одно біль ліз крізь мене, розриваючи зсередини.

Раптом двері відчинились, і до кімнати влетів Джейкоб. У його очах я побачила страх — справжній, щирий, оголений страх. Він почув мій крик і зрозумів, що все серйозно. В руках він тримав меч, але навіть зброя не могла зупинити цей хвилюючий страх за мене і нашу дитину. Він стояв поруч, спостерігаючи, як я борюся з цим болем.

— Зоріно, що сталося? — спитав він тривожно, спішно підходячи. — Ти в порядку?

Я не могла відповісти словами, бо знову прорвався крик, що розривав мене зсередини. Це було так жахливо, але в той же час я розуміла, що саме відбувалось. І в мені була суміш страху та радості.

— Здається, я... я народжую, — вдалося вимовити між спазмами.

В цей момент страх у його очах змінився на радість. Він усвідомив — наша донька вже на шляху. Він буде батьком. Його гордість і щастя пронизали кімнату. Але, дивно, водночас він залишався розгубленим, ніби не зовсім розумів, що робити.

А мені було байдуже до всього навколо. Я лише відчувала біль, який до цього часу мені був невідомий. Він розривав мене на частини, змушував стискатися і розслаблятися одночасно. Але я знала — це все того варте. Ми чекали на цю дитину, і Оракул, наш вірний провидець, сказав, що це буде дівчинка. Наша донька, моя маленька принцеса, вже готова прийти у цей світ.

Джейкоб кудись побіг, щоб покликати лікаря — старого вампіра, що вже багато поколінь допомагав королівській родині народжувати спадкоємців. Йому близько трьохсот років, і все своє життя він присвятив тому, щоб приносити нові життя в наш світ. Його знання і досвід безцінні. Я ж залишилась сама, разом із болем, спазмами і надією.

Біль не вщухав ні на мить. Я мріяла про те, щоб заснути, забути про все це, але не могла — бо я воїн. Я мала бути сильною заради донечки, заради себе, заради всіх нас. Я здавалася твердою, хоч ноги трусилися від виснаження, а руки — від напруги. Я трималася за руку дідусю — мудрому вампіру, який підтримував мене. Його спокій і сила додавали мені сили.

Я знала — ось-ось моя доня з’явиться на світ. Вона буде здорова, сильна і прекрасна. І я готова була терпіти будь-який біль, будь-які страждання заради цього. Бо це моє найголовніше завдання. Бо це — життя, яке всередині мене вже стало моїм всесвітом.