Кларіса

Відтоді, як я вийшла заміж за Ронана, життя моє перевернулося. Я, принцеса, колишня спадкоємиця трону, яка втратила все — батьків, сестру, себе — нарешті знайшла те, що вважала втраченим назавжди: щастя. І це щастя було у звичайному ранковому поцілунку, у тому, як він вкривав мене ковдрою, коли я засинала на дивані з книжкою, в обіймах у вечірньому саду, де ми з ним любили мовчки слухати шепіт вітру в кронах дерев.

Після всього, що я пережила, я боялася, що більше ніколи не відчую себе повноцінною. Що не зможу сміятися, не думаючи про втрати. Що не зможу любити без страху. Але Ронан лікував мене не словами, а турботою. І я поступово дозволила собі розслабитися. Забути про трон. Забути, ким я мала стати. І згадати, ким я хочу бути.

Він не вимагав від мене нічого, лише мого щастя. Ми оселилися в невеликому маєтку на узліссі, подалі від палацового шепоту й інтриг. Там, де не було нічого, окрім нас двох і спокою. І це було ідеально. Я більше не прагнула корони. Її здобув мій брат — і я не могла уявити кращого короля. Джейкоб був мудрим, спокійним, а народ просто обожнював його. А Зоріна… вона стала йому підтримкою. Вона його кохала, я це бачила. У кожному її погляді, у кожному дотику. Він світлішав, коли вона була поруч. І я була щаслива за нього.

Та сьогодні все мало змінитися. Я тримала всередині таємницю, від якої серце калатало швидше, ніж зазвичай. Я сиділа на веранді, вдивляючись у захід сонця, й думала, як сказати. Моя рука мимоволі ковзнула до живота. Маленьке диво — ще майже невидиме, ледь відчутне — вже жило в мені.

Ронан повернувся рівно тоді, коли сонце торкалося горизонту. Його темне волосся розтріпав вітер, а очі одразу знайшли мої. Він помітив мій стан одразу — вмів читати мене, як відкриту книгу.

— Ти в порядку? — підійшов до мене і нахилився, торкаючись моїх скронь губами. — Ти виглядаєш якось… незвично. Щось сталося?

Я не змогла стримати посмішку. Вона розцвіла сама, несподівано і щиро. Я кохала Ронана, і насолоджувалась кожною хвилиною, яку ми проводили разом. А тепер нас стане троє.

— Я в порядку, — сказала я, підводячись і беручи його за руки. — Навіть більше, ніж просто в порядку. В мене є для тебе новина… дуже важлива новина.

Його брови злегка піднялися, в очах з’явився тривожний блиск. Я знала — він хвилюється, що зі мною щось не так. Що новина не з приємних. Та ні. Цього разу доля була щедрою. Я затягувала, граючись з ним. Легко торкнулася його обличчя, провела пальцями по щелепі.

— Пам’ятаєш, я казала, що почуваюся дивно? — прошепотіла. — Спочатку я подумала, що просто втомлена. Але ми з тобою вампіри. Ми не хворіємо…

Його очі стали ще більшими. Ронан не говорив, лише дивився, ніби вже здогадувався. Я відчула, як у ньому наростає надія, така трепетна, така ранима.

— Я звернулася до провидиці. Вона ж знається на таких речах... І, загалом... — я вдихнула глибше, на мить заплющила очі. — Ми будемо батьками, Ронане.

Настала тиша. Кілька секунд — мовчазна, напружена. Я відчула, як його руки злегка здригнулися. А потім він обійняв мене — сильно, рішуче, з такою ніжністю, від якої я розтанула.

— Ти серйозно?.. — його голос затремтів. — Ти справді…

— Так, — усміхнулась я, — у нас буде дитина.

І тоді він підняв мене на руки й закрутив, як колись, коли ми ще тільки починали все спочатку. І в цей момент, на тлі палаючого заходу, я точно знала — це найщасливіший день мого життя. А попереду ще буде багато таких.