Джейкоб

Досі важко було повірити в те, що Зоріна стала моєю дружиною. Навіть зараз, коли її рука лежить у моїй, коли вона дивиться на мене своїми темно-зеленими очима, я все ще відчуваю, ніби живу у сні. Я мріяв про це так довго. Від того самого моменту, коли вперше побачив її в коридорах Академії Непростих. Вона йшла впевнено, з легкою посмішкою на вустах, а я просто застиг. Світ навколо зник. І хоча вона тоді зустрічалася з Натаніелем, я не втратив надії. Я знав — між нами щось більше. Доля, можливо, жорстока, але вона рідко помиляється.

Мені здавалося, що мої почуття були надто сильними для когось, кого я тоді майже не знав. Але з кожним днем я переконувався — це не просто захоплення. Це щось глибше, справжнє, вічне. І хоча Зоріна спочатку не відповідала мені взаємністю, я бачив, як її ставлення змінюється. Повільно, крок за кроком. І тепер вона поруч. Моя. Дружина.

Після смерті батьків я довго не міг зібратися докупи. Втрата була нестерпною. І, хоч я вампір, я не з каменю. Ця трагедія стала поштовхом. Я повернувся до Валорії — не лише тому, що цього вимагав мій обов’язок, а й тому, що зрозумів: час не безкінечний. Навіть для нас. Те, що ми живемо довше, ніж інші, не означає, що маємо відкладати щастя на потім.

Я зробив пропозицію, і вона погодилася. Її “так” було тихим, але впевненим. Я запам’ятав кожну мить того вечора. Як її волосся блищало у світлі свічок. Як її голос тремтів від емоцій. Як я, вперше за багато років, відчув себе по-справжньому щасливим. Ми одружилися скромно, без гучних церемоній. Та для мене це було величніше за будь-який королівський бал. У цей день вона належала мені, а я — їй. Без політики, без інтриг, без крові. Лише ми.

І тепер я дивлюсь на неї й уявляю наше майбутнє. Можливо, одного дня вона скаже мені, що чекає дитину. Серце прискорюється від самої думки. Це може статися через роки, а може — завтра. І мені байдуже, хто це буде: син чи донька. Ця дитина стане нашим символом, надією, майбутнім. Її обличчя буде частково схоже на Зоріну, частково на мене. В ній житиме продовження нашої любові.

Коли-небудь ця дитина сяде на трон Валорії. Але до того ще багато часу. Ми не поспішатимемо. Ми житимемо, вчитимемося, кохатимемо. Я навчу нашу дитину не лише керувати королівством, а й бути гідною свого імені. І, хто знає, можливо, в неї вийде краще, ніж у мене. Бо я ніколи не прагнув влади. Це мала бути Еланія — моя сестра, розумна, сильна, гідна. Батько бачив у ній спадкоємицю, і я погоджувався з ним. Але тепер її немає. Смерть не питає дозволу.

Та я вірю, що попереду в нас довге життя. Повне любові, пригод, і, можливо, навіть зцілення. Ми пройдемо через усе разом. І коли колись у далекому майбутньому хтось запитає мене, що було найкращим у моєму житті — я відповім: день, коли Зоріна сказала "так". І кожен день після нього.