Глава 10

Ось і настав той довгоочікуваний день — день мого весілля. Не віриться, що це справді відбувається саме зі мною. Я стояла у величній залі палацу Валорії, одягнена у неймовірну сукню білого кольору з ніжним мереживом і делікатними вишивками, що нагадували мерехтливі зірки на нічному небі.

Волосся було акуратно зібране у складну зачіску, прикрашену діамантовими шпильками, а макіяж підкреслював мої очі, роблячи погляд водночас і ніжним, і впевненим. У руках тримала букет своїх улюблених синіх троянд — символ глибоких почуттів і вірності. Виглядала я справжньою принцесою, хоча все життя відчувала себе радше простою дівчиною, що мріяла про щасливе і спокійне життя, а не про королівську велич.

Проте сьогодні я не могла забути, що крім того, що стала нареченою, я мала невдовзі стати королевою Валорії. Це поєднання одночасно надихало і лякало. Але за весь цей час я звикала до цього статусу. А ще до свого нового імені. Зоріна Драгомір.

Поряд зі мною стояв Маркус — мій дідусь, чоловік, який виховував мене з самого дитинства, дав мені силу та віру у себе. Він був одягнений у строгий костюм, що гармонійно підкреслював його поважний вік і важливу роль у цій церемонії. Вперше за довгий час я бачила його таким задоволеним і спокійним, майже радісним.

Зазвичай він не показував емоцій, тримав усе під контролем, але сьогодні його очі світилися ніжністю і гордістю. Вражало те, що саме він мав вести мене до вівтаря, адже він виховував мене самотужки після трагічної втрати моїх батьків. Вони, на жаль, не дожили до цього дня, і це робило мене сумною, проте я відчувала їхню любов поруч, ніби невидима сила підтримувала мене.

У голові крутилися сотні думок і переживань. Що якщо я зроблю щось не так? Що, як у цей вирішальний момент я впаду або розгублюся? Адже я не просто наречена, я — майбутня королева, і на моїх плечах лежить величезна відповідальність. Я боялася підвести не тільки себе, а й усіх тих, хто покладає на мене надії — мого чоловіка, діда, народ Валорії. Хвилювання стискало серце, і дихати ставало важче з кожною хвилиною.

— Все буде добре, — раптом лагідно промовив дід, відчувши моє напруження. Він взяв мене під руку і додав: — Це твій день, і він пройде ідеально. Знаєш, твоя мама так само хвилювалася перед своїм весіллям. Вона навіть думала втекти, але я її зупинив. Саме я вів її до вівтаря, адже після смерті батька вона залишилася самотньою. Вона стала для мене донькою, і я не міг дозволити їй злякатися. Тож сьогодні я знову виконую цю почесну місію. Твоя сукня дуже схожа на ту, що вона носила, і вона тобі надзвичайно пасує. Я впевнений — батьки з висоти неба дивляться на тебе з гордістю, — він посміхнувся, але в очах блищали сльози.

Я ледве стримувала емоції. Хотілося плакати, але я знала — сьогодні не час для сліз. Це день радості, надії і початку нового життя. Сьогодні все стане на свої місця. І я буду саме там, де і мала бути. Дід впевнено кивнув і сказав.

— Тобі не можна плакати сьогодні. Сьогодні твій день, один із найкращих у житті, - посміхнувся він. – Якщо ти готова, то ходімо.

Я кивнула, намагаючись зібрати всю волю в кулак, і ми повільно рушили коридором палацу. Пройшовши довгий коридор, ми вийшли у велику залу, де зібралися сотні гостей — знатних вампірів з усієї країни, важливі особи та прості жителі, які прийшли підтримати новий союз.

Їхні погляди були спрямовані на мене, і хоч я відчувала страх перед цим усім, їхні усмішки та доброзичливість трохи заспокоювали. Серед них були й ті, хто раніше сумнівався у моєму виборі, хто вважав, що король міг обрати кращу наречену. Проте зараз усі вони приймали мене, адже знали, наскільки важливий цей день для країни і для мене особисто. Здавалося, що всі об’єдналися у цю хвилину заради однієї мети — святкування кохання та нової епохи.

І ось я побачила його — Джейкоба. Він стояв біля вівтаря, вбраний у строгий королівський костюм, очі його сяяли від щастя і любові. Відразу відчула, як весь мій страх і хвилювання почали розчинятися, а на їх місце прийшло тепло і впевненість. Він дивився саме на мене, і я знала — попереду наше спільне життя, повне випробувань, радості, викликів і перемог.

Дід повів мене ближче до нього, і коли ми дійшли до вівтаря, він міцно стиснув мою руку. Я бачила, що в його очах стояли сльози, проте вони були від щастя. Він був задоволений і по-справжньому щасливий в цей день.

— Бережи її, Джейку. Сьогодні я віддаю тобі найцінніше, що є в моєму житті, - посміхнувся він. – Не ображай мою онучку.

У його голосі звучала як любов, так і легке занепокоєння, наче дід передавав мені частинку своєї душі через ці слова. Я відчула, як сльози навертаються мені на очі, але вже не через страх — через щастя і вдячність за цей момент.

Джейкоб ніжно взяв мою руку, і ми разом почали цей новий розділ нашого життя. Я знала, що попереду буде багато складнощів — не лише весільний день, а й коронація, яка на мене чекає завтра. Але тепер я готова була зустріти все це. Поряд зі мною був чоловік, що кохає мене, і разом ми здолаємо будь-які перешкоди.

Згадуючи цей момент, я відчуваю, що це був найщасливіший день у моєму житті. День, коли я перестала бути простою дівчиною і стала частиною великої історії — історії Валорії, її короля і королеви, які йдуть пліч-о-пліч, крокуючи у світле майбутнє.